Читати книгу - "Ностромо. Приморське сказання"

кишені, накидана олівцем на кількох окремих аркушах паперу, на кожному з яких згори було надруковано жирним шрифтом: «Адміністрація срібної копальні Сан-Томе. Сулако. Республіка Костаґуана». Він писав це в якомусь шаленстві, хапаючи аркуш за аркушем зі столу Чарлза Ґулда. Пані Ґулд кілька разів зазирнула йому через плече, поки він писав, а сеньйор адміністрадóр стояв, широко розставивши ноги, і навіть не глянув на написане, коли Мартін скінчив. Рішуче відмахнувся. Певна річ, то була зневага, а не обережність, оскільки він не заперечував проти використання фірмових бланків під написання такого компромітаційного документа. І цим продемонстрував своє презирство, типове англійське презирство до елементарної обачності, бо таке враження, що для англійців усе поза колом їхніх власних думок і почуттів не варте серйозного ставлення. За секунду-дві Деку встиг шалено розлютитись на Чарлза Ґулда і навіть образитись на пані Ґулд, на чию опіку — щоправда, мовчки — він довірив безпеку Антонії. «Краще тисячу разів загинути, ніж бути зобов’язаним своїм порятунком таким-от людям», — вигукнув він подумки. До реальності його повернув Ностромо, який весь цей час не приймав рукú з його плеча, несамовито стискаючи його пальцями.

— Темрява — наш друг, — шепотів капатас йому у вухо. — Я хочу спустити вітрило й довірити наш рятунок цій чорній затоці. Нічиє око не розгледить нас, якщо ми тихо стоятимемо з голою щоглою. Зроблю це зараз же, поки пароплав не підійшов до нас ще ближче. Найменший скрип блока може нас зрадити — і тоді потрапимо до рук отих злодіїв разом з багатствами Сан-Томе.

Він пересувався сторожко, мов кіт. Деку не чув ні звуку, і лише коли зник квадратний згусток темряви — зрозумів, що рею спущено вниз, і то так обережно, ніби вона зроблена зі скла. Вже за мить він почув поруч тихе дихання Ностромо.

— Вам краще взагалі не рухатися з місця, доне Мартіне, — переконливо порадив капатас. — Ви можете спіткнутись чи посунути щось і наробити галасу. Тут скрізь валяються весла та багри. Не ворушіться, якщо життя вам дороге. Por Dios, доне Мартіне, — і він повів далі енергійним, але дружнім шепотом: — Я такий відчайдушний, що, не знай я вашу милість як людину відважну, здатну стояти мов скеля, хай там що трапиться, я всадив би ножа вам у серце.

Баркас огорнула мертва тиша. Важко було повірити, що десь близько — пароплав, де повно людей, які видивляються у двоє очей з містка, шукаючи в нічній темряві якогось натяку на землю. Пара вже не бурхала, і судно, вочевидь, зупинилося задалеко, щоб до баркаса донісся якийсь інший звук.

— Можливо, ви так і зробите, капатасе, — пошепки почав Деку. — А втім, не турбуйтеся. Крім страху перед вашим ножем, є ще й інші речі, які не дають моєму серцю втратити стійкість. Воно вас не зрадить. Ось тільки хіба ви забули…

— Я говорив з вами відверто як з людиною настільки ж відчайдушною, як і я сам, — пояснив капатас. — Срібло треба врятувати від монтеристів. Я тричі казав капітанові Мітчеллу, що волію пливти сам. І дону Карлосові Ґулду теж казав. Це було в «касі» Ґулдів. Вони за мною послали. Дами теж були там, і, коли я спробував пояснити, чому не хочу, щоб ви були зі мною, вони пообіцяли мені, обидві, велику винагороду за вашу безпеку. Дивна манера розмовляти з людиною, яку ти посилаєш на майже певну смерть. Здавалось, оті пані та панове не здатні сповна зрозуміти, яке доручення дають. Я сказав їм, що не зможу нічого для вас зробити. Мовляв, у більшій безпеці ви будете з бандитом Ернандесом. Ви могли б виїхати з міста верхи, ризикуючи щонайбільше тим, що в темряві хтось навмання вистрілить вам услід. Але вони мов оглухли. Я мусив пообіцяти, що чекатиму на вас під брамою гавані. Я й чекав. І тепер, оскільки ви — людина відважна, ви так само в безпеці, як і срібло. Не більше й не менше.

У цю саму мить, ніби відгукнувшись на слова Ностромо, невидимий пароплав рушив уперед, але на вполовину меншій швидкості, як можна було судити за млявими обертами його колеса. Джерело шуму помітно змістилось, але не поближчало. Навіть трохи віддалилось прямо по траверсу баркаса, а тоді знову все стихло.

— Намагаються знайти Ісабели, — пробурмотів Ностромо, — щоб дійти до гавані навпростець і захопити митницю разом з усіма цінностями. Ви коли-небудь бачили Сотільйо — коменданта Есмеральди? Славний хлопець з оксамитовим голосом. Коли я щойно сюди потрапив, то зазвичай бачив його на Кальє, де він перемовлявся із сеньйоритами у вікнах будинків і все блискав своїми білими зубами. Але один з моїх карґадорів, який колись був солдатом, розповів мені, що якось Сотільйо, коли його послали далеко в Кампо набрати рекрутів серед мешканців естансій, наказав живцем здерти шкіру з одного чоловіка. Він і подумати не може, що в ОПСК є чоловік, здатний поплутати йому карти.

Неголосне просторікування капатаса стривожило Деку, здавалось йому ознакою слабкості. І все ж балакуча людина може бути не менш рішучою, ніж та, що похмуро мовчить.

— Досі ще ніхто не сплутав Сотільйо карт, — сказав Мартін. — Ви забули про того вар’ята в нас на носі?

Ностромо не забув про сеньйора Гірша. Він гірко докоряв собі, що не оглянув уважно баркаса перед тим, як відчалити від верфі. Докоряв собі, що не прирізав Гірша і не викинув його за борт, навіть не заглянувши йому в обличчя, ще тієї миті, коли вони його знайшли. Це відповідало б відчайдушному характеру справи. Хай що трапиться, карти Сотільйо вже поплутано. Бо навіть якщо той нещасний, зараз німий, мов риба, якось викриє баркас, то Сотільйо — якщо це Сотільйо командує вояками на борту — все одно опиниться в дурнях.

— Я маю в руці сокиру, — люто зашепотів Ностромо, — якою можна за три удари зрубати борти аж по ватерлінію. Ба більше, кожен баркас має затичку в кормі, і я точно знаю, де вона. Я намацав її п’яткою.

Деку чув, що в нервовому шепоті славетного капатаса дзвеніла справдешня рішучість, збуджена мстивість. Перш ніж пароплав, орієнтуючись на окрик-другий (бо ж більше ніхто не встигне крикнути, як сказав Ностромо, виразно заскреготівши зубами), натрапить на баркас, буде купа часу, щоб затопити коштовний вантаж, прив’язавши його Гіршеві до шиї.

Останні слова Ностромо прошепотів Деку в саме вухо. Той нічого не відказав. Більше його не треба було переконувати. Де й ділася звична мовчазність його товариша. Ностромо був переконаний, що вона не відповідає ситуації. На поверхню виступило