Читати книгу - "Зелений дім"

тебе завжди літатиме маленький світлячок, це я слугуватиму тобі замість лампи. І вона: мені страшно, доне Акіліно, не кажіть, будь ласка, про смерть, — а він, далі гойдаючи гамак: не бійся, це лише я так, аби чимось розважити тебе, — і мокрою ганчіркою охолоджував їй чоло, — нічого з тобою не станеться, народиш дитину на світанку, по дотику відчуваю, що це буде хлопець. Хижка просякла запахом ванілі; вологий вітер приносив лісові шерехи, цвіркотіння цикад, гавкіт собак, відлуння бійки. І Лаліта: у вас дуже ніжні руки, доне Акіліно, це мене трохи заспокоює, і так гарно пахне, але хіба ви не чуєте уамбісів, доне Акіліно, а якщо вони заб’ють Фусію? — і він: це єдине, чого не може статися, хіба ти не знаєш, що він утілення диявола? А Лаліта: скільки років ви з ним знайомі, доне Акіліно? — а він: десь близько десяти, і ніколи він не попадався, хоч і вгрузав у найбридкіше болото, хоч і вплутувався у найнечистіші справи, але завжди вислизав із рук своїх ворогів, немов той вугор. І Лаліта: ви заприятелювали у Майобамбі? — а дон Акіліно: я був водовозом, це він зробив з мене торговця, — і вона: яким водовозом? — а дон Акіліно: ну, розвозив по домах воду в глечиках на своєму віслюку. Майобамба — містечко бідне, заробляв я самі мідяки, та й ті йшли на метилен для очистки води, бо як не будеш очищати — плати штраф. Одного дня з’явився Фусія й поселився в сусідній халупі, так ми і заприятелювали. А вона: який він був тоді, доне Акіліно? Що тобі сказати, ніхто не знав, звідки він приїхав, його запитували, а він ані пари з вуст чи просто брехав. Дуже погано говорив по-іспанському, Лаліто, якимсь суржиком, пересипаним бразільськими словечками. І одного разу Фусія: чоловіче, візьми себе в руки, живеш, як собака, хіба тобі вже не обридло? Почнімо торгувати, — а я: це правда, що як собака. І Лаліта: що ж ви зробили, доне Акіліно? Придбали великий пліт, Фусія накупив взуття, мішків з рисом, різних бавовняних тканин — токуйо, перкалю, пліт мало не тонув під таким вантажем. І я до нього: якщо нас обікрадуть, Фусіє? — а він: закрийся, йолопе, я купив собі револьвер. І Лаліта: отже, з цього ви й почали, доне Акіліно? Так, ми мандрували по таборах збирачів каучуку, лісорубів, золотошукачів. Вони просили: привезіть, будь ласка, наступного разу це чи те, — і ми їм привозили, а пізніше сконтактували з індіанцями. Це була вигідна торгівля, найкраща — на скляні кульки для намиста вимінювали каучук, на дзеркальця й ножі — шкури. Тоді ми й познайомилися з місцевими уамбісами, й вони дуже заприятелювали з Фусією, ти сама бачила, як вони йому допомагають, він для них — бог. А Лаліта: то вам добре велося? — і Акіліно: було б ще краще, якби Фусія не був втіленням диявола, він усіх обшахровував, і врешті нас почали проганяти з таборів, розшукувати з жандармами, отож нам довелося розлучитись; він пішов на якийсь час до уамбісів, а пізніше до Ікітоса, почав там співробітничати з Реатегі. Мабуть, ти там з ним познайомилася, Лаліто? І вона: а ви що робили, доне Акіліно? Ну, мені припало до смаку таке життя, Лаліто, подобалося ходити по всіх усюдах з власною халупою на плечах; як черепаха; я й далі торгував, але вже по-чесному. І Лаліта: ви були скрізь, еге ж, доне Акіліно? І він: на Укайялі, Мараньйоні, Уальязі. Щоправда, спочатку я не випливав на Амазонку, зважаючи на злу славу, яку залишив там по собі Фусія, проте пізніше, через декілька місяців, повернувся й одного дня, в одному з таборів над Ітайєю, не повірив власним очам, коли зустрів Фусію. Знаєш, Лаліто, це був уже торговець з широким розмахом, зі всіма паперами, як і належить; він розповів мені про свої справи з Реатегі. А Лаліта: ото, мабуть, радість була, коли ви зустрілися. І він: ще б пак, навіть сльозу пустили, ну й напилися ж ми тоді, згадуючи минуле. Фусіє, — казав я, — щастя тобі всміхнулося, шануйся, будь чесним, не лізь більше в брудні справи, — а він: ти залишишся зі мною, Акіліно, і вважай, що виграв у лотерею, аби лише війна тривала далі, — і я до нього: отже, ви з Реатегі збуваєте каучук контрабандою? — а Фусія: оптом, старий, за ним приїжджають до Ікітоса й забирають запакованим у скрині, немовби тютюн. Реатегі стане мільйонером, і я також, не пущу тебе, Акіліно, підпишу з тобою угоду. А Лаліта: чому ви з ним не залишились? — а дон Акіліно: бо я вже почав старіти, не хотів жодних страхів, жодних в’язниць, — і тут раптом: ай-ай-ай, вмираю, спина! О, тепер почалося, Лаліто, потерпи, де ніж? Він саме тримав його на вогні лампи, коли увійшов Фусія. І дон Акіліно: ну як, нічого вони не зробили Хумові? — а Фусія: цмулять тепер масато разом з ним, Пантача й Ньєвес — також. Я не дозволю, щоб його вбили, він мені дуже потрібний, через нього можна підтримувати контакт з агварунами. Але ж і познущалися над бідолахою, хтось йому пахви припалив, аж гній тече, і вся спина в ранах, шкода буде, якщо він помре від зараження крові. І дон Акіліно: це з ним так розправились у Санта-Марія де Ньєві солдати й місцеві скупники, а лоб йому розбив твій приятель, Реатегі. До речі, ти знаєш, що він урешті виїхав до Ікітоса? А Фусія: їм немовби було мало, ще й голову йому поголили, схожий тепер на пуголовка, — і знову: ой-ой-ой, кістки болять, — а дон Акіліно: це його за те, що збунтувався, відмовив скупнику, який купував у нього каучук, здається, Ескабіно його звуть, — ми, мовляв, самі будемо продавати в Ікітосі. Крім того, агваруни відлупцювали якогось капрала, що приплив до Уракуси, і вбили його лоцмана, — а Фусія: дурниці, він живий і п’є тепер масато, це Адріан Ньєвес, той, якого я підібрав минулого місяця, — і дон Акіліно: знаю, але так кажуть. Лаліта тремтить далі, — дай мені щось, Фусіє, ради бога! А Фусія: значить, Хум ненавидить християн? Тим краще, нехай переконає агварунів, щоб давали каучук мені. Я маю великі плани, старий, не треба буде довго чекати, я повернуся до Ікітоса багатий, побачиш, як мене приймуть, хто з мене збиткувався. І дон Акіліно; приготуй води, Фусіє, допоможи, ти поводишся так, немовби батько хтось інший. Фусія наповнив глечик, розклав вогонь. Лаліта щоразу голосніше й частіше хапала ротом