Читати книгу - "Мандри убивці, Робін Хобб"

Я прокинувся з головним болем, а спину звело від твердого каменю, на якому я спав. Сонце щойно визирнуло, та я однаково встав, пішов до криниці, витяг води, щоб умитися і випити, скільки зумію. Колись Барріч казав мені, що випити багато води — це добрий спосіб втамувати голод. Це була тео­рія, яку я мусив сьогодні перевірити на практиці. Торкнувся вістря ножа, роздумуючи, голитися мені чи ні, і врешті передумав. Краще якомога швидше запустити бороду, щоб замаскувати шрам. Неохоче потер колючу щетину, яка завжди мене дратувала. Повернувся до інших, які й досі спали.

Тільки-но вони заворушилися, як з’явився чоловічок — присадкуватий коротун — і пронизливо закричав, що найме робітника, який допоміг би перегнати його овець з однієї загороди до іншої. Це була робота тільки на ранок, тож більшість погоничів заперечно похитали головою. Хотіли зостатися тут, де їх могли врядити на всю дорогу до Синього озера. Чоловічок замалим не благав, кажучи, що мусить перегнати овець міськими вулицями, тож конче треба з цим упоратися, доки не почнеться щоденний рух. Нарешті запропонував додати ще й сніданок. Справді думаю, що лише тому я кивнув головою і пішов за ним. Мав на ім’я Деймен і, доки ми йшли, постійно говорив, розмахуючи руками й без потреби мені пояснюючи, як, на його думку, слід поводитися з вівцями. Це добра отара, дуже добра отара, він не хотів би, щоб їм завдавали шкоди чи навіть полохали. Спокійно, повільно — ось найкращий спосіб переганяти овець. Я мовчки кивав головою, слухаючи його бідкання, і йшов за ним до загороди в далекому кінці різницької вулиці.

Невдовзі стало ясно, чого він так поспішав перегнати свою отару. Наступна загорода належала не кому іншому, як нещасному Генсілу. У цій загороді кілька овець ще блеяло, але більшість або вже були мертвими, або помирали від проносу. Сморід їхніх хворобливих виділень новою огидною нотою додався до інших неприємних запахів. Були там якісь чоловіки, що білували мертвих тварин, аби врятувати з отари все, що можна. Виконували цю брудну криваву роботу, залишаючи обдертих мертвих тварин у загороді, разом з тими, що ще були живими. Це моторошне видовище чогось нагадало мені поле битви, де між полеглими кружляють мародери. Я відвів погляд і допоміг Дейменові зібрати овець.

Намагатися використати Віт із вівцями — даремне гаяння часу. Вони надто легковажні. Навіть ті з них, які здаються найспокійнішими, є такими, бо забули, про що думали досі. Найгірше мати справу з надміру обережними, ті ставляться з підозрою до найпростіших дій. Єдиний спосіб упоратися з вівцями — поводитися з ними так, як це роблять пастуші собаки. Слід переконати їх, що вони йдуть туди, куди їм хочеться йти, і всіляко додавати їм відваги. Я трохи розважився, уявляючи, як Нічноокий зібрав би в гурт і погнав цих густорунних недоумків, але навіть моя думка про вовка змусила кількох із них різко зупинитися й дико озирнутися дов­кола. Я підказав їм, що мусять іти за іншими, аби не загубитися. Вони рвонули з місця, наче вражені цією думкою, а тоді приєдналися до решти овець.

Деймен у загальних рисах пояснив мені, куди ми вибираємося, і дав довгу пастушу палицю. Я вимахував нею ззаду й по боках отари, захекано ганяючи сюди-туди, як пес, а він вів і на кожному перехресті стримував овець, не даючи їм розбігтися. Привів нас на далеку околицю міста. Ми загнали овець до однієї з тутешніх благеньких загород. У іншій загороді тримали дуже гарного бика червоної масті, у ще іншій — шістьох коней. Коли ми перевели подих, Деймен пояснив, що завтра тут формуватиметься караван, який рушить до Синього озера. Він тільки вчора купив цих овець і мав намір забрати їх до себе додому, щоб приєднати до своїх стад. Я спитав, чи не треба йому якогось помічника, який поганяв би овець до Синього озера. Він задумливо глянув на мене, але нічого не відповів.

Дотримав слова й нагодував мене сніданком. Ми їли вів­сянку та молоко, простий наїдок, що напрочуд мені смакував. Подала його жінка, що мешкала в домі поблизу загород і заробляла собі на прожиток, пильнуючи тварин у загородах і даючи їжу, а часом і нічліг їхнім опікунам. Коли ми поїли, Деймен, вдавшись до довгої мови та численних слів, пояснив мені, що так, потребує для цієї подорожі помічника, а то й двох, та, судячи з покрою мого одягу, я мало що знаю про роботу, якої шукаю. Цього ранку він узяв мене, бо йому здалося, що я єдиний насправді прокинувся і маю охоту до праці. Я розповів йому баєчку про бездушну сестру і запевнив, що близько ознайомлений з доглядом за вівцями, кіньми та рогатою худобою. Після довгих вагань і розважань він мене врядив. Його умова така: він годує мене до кінця подорожі, а тоді платить десять срібняків. Казав мені збігати до міста, забрати свої речі та попрощатися. Але щоб неодмінно повернувся ввечері, а то він найме замість мене когось іншого.

— Не маю що забирати і ні з ким прощатися, — відповів я. Після того, що почув минулої ночі, нерозумно було повертатися до міста. Я хотів би, щоб караван рушив негайно.

Якусь мить Деймен здавався враженим, але потім вирішив, що це дуже його тішить.

— Що ж, а мені потрібно зробити і те, й інше, тож залишайся тут і стережи овець. Їх слід добре напоїти, тим-то я залишив їх у міських загородах, де є помпи. Та мені не подобалося, що вони так близько від хворих овець. Натягай їм води, а я пришлю когось із возом сіна для них. Подивлюся, чи добре їх нагодуєш. Пам’ятай: з того, як ти розпочнеш роботу в мене, я остаточно вирішу, чи рушимо ми разом.

І так далі, і так далі, аж до найдрібніших деталей викладав мені свої побажання, як слід напувати овець, на скільки частин поділити пашу, аби впевнитися, що кожна тварина дістане свою пайку. Думаю, цього слід було сподіватися: я не скидався на пастуха. Я затужив за Баррічем і його спокійною певністю, що я знаю свою справу і зроблю її.

Уже повернувшись іти, він зненацька озирнувся.

— А як тебе звати, хлопче? — гукнув мені.

— Том, — відповів я, трохи повагавшись.

Колись Пейшенс надумала так мене називати, доки я не взяв ім’я Фітц Чівелрі. Рефлекторно згадав, що кинув мені колись Регал. «Досить тобі почухатися, щоб видряпати безіменного хлопця-псаря», — глузував він. Навряд чи він вважав би Тома-вівчаря за щось набагато краще.

Трохи оддалік загороди була криниця з відром на дуже довгому ланцюзі. Невтомно працюючи, мені врешті вдалося наносити води до жолоба. Правду кажучи, я кілька таких жолобів наносив, перш ніж вівці напилися вдосталь і дали мені наповнити його доверху. Десь тоді приїхав віз із сіном, я старанно розділив пашу на чотири купи в кутках загороди. Це була чергова вправа на терплячість, бо вівці збиралися гуртом і їли з купи ще до того, як я її згромадив. Лише коли наїлися всі, крім найслабших, мені вдалося викласти по купі