Читати книгу - "Треба спитати у Бога, Василь Миколайович Шкляр"

під час його «ухвалення» 2012 року. І зараз, коли в Україні немає жодного закону про державну мову і його потрібно негайно приймати, поки така можливість є у цій Раді, серед правлячого класу велике сум’яття з цього приводу: знову «не на часі» і знову роз’єднає «єдіний народ». Так будемо і далі жити без підтримки української мови? А який сенс? Хто серйозно проти української мови, окрім агресора на Сході та його посібників? Як ви оцінюєте цю ситуацію з новим законопроектом про українську мову?

— У такій ситуації — вагання, страх, зволікання — Черчилль спитав би: «Панове, а за що ж ми воюємо?» З мовним законом ми запізнилися, як і з декомунізацією, щонайменше на чверть сторіччя. Якби закони, основоположні для розвитку незалежної держави, ухвалили вчасно, сьогодні не було б війни. Багато хто повторює оте оскомне «не на часі, бо йде війна». Але саме війна з російським загарбником дає нам і святе право, і зобов’язує ухвалювати закони, які працюють на зміцнення нації. Інша річ, що парламент наш, як завжди, неоднорідний, я б сказав, гетерогенний, у ньому ще велика частка неприхованих українофобів або таких собі хохлів, яким «без разніци, какой язик». Зверніть увагу, як ці хохли догідливо переходять на російську в ефірах, коли до них хтось звернеться тією мовою. Ще й думають, що це така висока культура — переходити на мову співрозмовника. В Африці чи в Парагваї, може, й так. Але якщо такими догідливими ми будемо в Україні, то рідна мов знов стоятиме сиротою осторонь, чекаючи черги на своє слово. Тепер про новий закон. Тут ми повелися знов-таки чисто по-українському. Замість того, щоб напрацювати один консолідований документ, маємо аж три законопроекти. Наче хтось навмисне таке придумав. Усі вони добрі, хоч до кожного можуть бути певні застереження. Та замість того, щоб сісти і все звести до спільного знаменника, групи авторів нещадно борються між собою. До мене звертаються активісти, яких я шаную за їхню послідовну позицію, просять підтримати такий-то законопроект, і я, звичайно, не можу їм відмовити. Бо вірю в їхню компетентність, вони багато літ присвятили боротьбі за мову, та й законопроект мені імпонує. Я підписую звернення на їхню підтримку, аж тут приїжджають представники іншої групи і просять підписати їхню петицію. Їх послухаєш, теж усе ніби правильно, слушно, але я ж не можу танцювати польку на два боки в такому питанні. Погодьте між собою суперечливі пункти заздалегідь, бо дійде до голосування і знов розгоряться такі дебати, що тріщатимуть чуби. А закон відкладуть у довгий ящик. Тоді як зволікати далі немає куди. Поки в Україні можна буде жити, працювати і робити кар’єру, не знаючи української мови, доти ми будемо недодержавою, будемо полігоном для геополітичних експериментів зовнішніх сил. Доти нам вказуватимуть сусіди, яких героїв шанувати, а яких зректися в ім’я їхніх амбіцій, доти світ дивитиметься на нас, як на уламок Росії, котрий захотів жити «по-новому».

— У ваших творах чимало дійових осіб — священики. Холодноярські, повстанські, сільські. Різні. Подекуди зображені дуже акцентовано, подекуди лише згадкою, але такою необхідною у тому воєнному житті, що ви його показали у трьох останніх романах. Ось іще одна складна тема — українське православ’я. Скільки років ведеться мова про Єдину Помісну Православну Церкву із центром у Києві, але навіть і після Революції гідності ця справа лишається не підйомною: Москва та її церква тут затято проти. І цю затятість УПЦ МП не можуть змінити ані громадські авторитети з їхньою твердою позицією, ані парламент із його зверненнями до Вселенського Патріарха, ані навіть президент Порошенко, який, що не кажи, а таки має реальну владу в країні та підтримує зусилля УПЦ КП на шляху до автокефалії та соборності. На вашу, пане Василю, думку, у чому справжня причина цієї московської затятості в цьому питанні?

— Ну от, іще одна сторона нашої підлеглості «рускому міру». Я завжди казав, що він, цей лукавий «мір», тримається передовсім на двох китах — російській мові і московській церкві. У час війни УПЦ МП відкрито підтримала агресора, не засудила війну, зайнялася словесним крутійством в унісон антиукраїнським політикам. Ми вже знаємо, що ця церква навіть прихищала і переховувала в своїх стінах терористів, російську агентуру. Під час Майдану в надрах Почаївської лаври переховувався спецназ ворога. Дійшло до того, що під час війни московські попи відмовлялися відспівувати наших загиблих героїв. Вони й сьогодні моляться за одного з найбільших пропагандистів «руского міра» патріарха Кирила. Куплені українцями свічки в церквах московського патріархату відливаються в кулі, якими вбивають наших захисників. Це якесь безбожне наслання, диявольський промисел, у полоні якого перебувають мільйони наших співвітчизників. Навіть у серці Холодного Яру стоїть Мотронинський монастир під п’ятою МП. А цей же монастир є свідком освячення гайдамацьких ножів часів Коліївщини, у його келії містився штаб головного отамана Холодного Яру Василя Чучупака. Це тут Горліс-Горський виходив з Чорнотою на вали, щоб зачерпнути сили ще з княжої доби. І ось така ганьба! Щоб змити цю неславу з чола України, сучасні холодноярські козаки під час Революції гідності хотіли вимести з Мотронинського монастиря московський дух. А знаєте, хто став на заваді? Насамперед священики Київського патріархату. Вони сказали, що в міжконфесійних протистояннях силові, революційні методи неприйнятні. Мовляв, українці самі прозріють і тоді все стане на свої місця. Наші священнослужителі й тут показали свою шляхетність, свою моральну й духовну перевагу над слугами московської церкви. Бо я впевнений, що якби десь у духовному центрі Росії стояла українська церква, ті б не церемонилися. У Москві зацькували навіть українську бібліотеку. Я теж вважаю, що коли будь-яка інституція, хай то буде осередок культури чи церква, стає на бік ворога, вона мусить підлягати забороні аж до цілковитої ліквідації. Та водночас розумію, що це не так просто зробити у час «недозрілого суспільства». У чому причина московської затятості в цьому питанні? Оскільки МП є одним із китів «руского міра», одним із основних плацдармів російського впливу на Україну, то зрозуміло, що п’ята колона за нього тримається руками й зубами. Тут у хід запускається потужна пропагандивна машина, вливаються великі гроші, діє система стимулювання, прямого підкупу. З давніх часів, навіть у Галичині, котра підлягала Австро-Угорщині, московська церква мала величезну матеріальну підтримку з Росії. Батюшки мали з того неабиякі бариші. Але в народі є таке прислів’я: яка паства, такий і священик. Тобто якщо українці схаменуться і не йтимуть до церкви, яка перебуває на службі