Читати книгу - "Поетичні твори, літературно-критичні статті, Андрій Самойлович Малишко"

І гаптованих півнів

кладуть їм на плечі, їм борщу насипають

до каші гречаної,

І розводять багаття,

як ночі клечаної.

Хочу,—

чуєте? — хочу,

до заздрості хочу,'

Щоб гаптовані півні

червоними крилами

Лопотіли на плечах

в годину робочу

І пахтіло для мене

дрівцями згорілими; Щоб хилилось до мене обличчя привітне І широкеє небо, як било блакитне, Розгойдавши громи

над зеленими гонами,

Гомоніло для мене

вечірніми дзвонами!

* *

*

Бери-но швидкості, і простору,

І поворотів, і високості,

А тільки вмій, не задершись вгору,

Так гальмувать, щоб тріщали кості;

Бери-но цвіту по власній змозі,

І хліба, й солі, і втіхи в хату,

Лиш не забудь заплатить в дорозі Людській любові звичайну плату:

Чи добрим зором, як бірюзою.

Чи щедрим словом, коли удача,

Чи як в нещасті,— плати сльозою,

Аби душевна. Аби гаряча.

* *

*

Солдатик сидів у глибокій траишеї,

В українському полі, під містом Дубно,

І тремтів його захисток з дерева й глею.. І гармати гриміли,

як архангели, трубно. На плечі в солдатика

лежали заграви, Над головою стояли зенітки;

Він читав Уїтмена про листя і трави,

Про людські обличчя,

як золота злитки. Книжка була потерта й поношена, Хована в мішечку із протигазу,

І долина землі,

молода й зарошена,

На кожній сторінці цвіла щоразу.

Десь у того солдата згоріла хата,

Є листи посивілі,

як попіл в окопі,

А над ним Уїтмена

тінь бородата Говорила про серце, а не про попіл;

ІДо поверне правда і встане право,

Що, їй-богу ж,

сонце зійде з туману!

І стелила солдатику листя і трави,

Як зелені бинти На пекучу рану,

* *

*

Як ішли солдати До своєї хати Із всесвітнього двобою Рідних повидати,

свої звичаї,

Викладай, солдатики,

хто що має,

Щоб не персні-камеиі

і не злато,

В. чергу стань, солдатики,

вас багато...

Той поклав олівці —

дітям подарунок,'

Той сорочку нову,

той лікерний трунок,

А останній, вусатий,

видать,

піхота:

— Що ж, дивіться,— каже,— як є охота.

А в мішку

не труночки,

не олівці,

А в мішку

не точені крем’янці,

Не приймач

і не грач,

не трофейне падло,

Розгорнули мішок,

а в мішку — ковадло.

Бо жона розстріляна — річ відома, .

Бо згоріла кузня в ковалика дома,

Бо чекають люди його з поклоном,

Щоб ковадло вдарило рідним дзвоном!

ПЕЙЗАЖ

Вечорами видніє,

і місяць похож до скорини,

Вечорами ясніють

калюжисті аквамарини,

Пахне печеним хлібом,

і сіном, в калюжах розмоченим, І рум’яним дитинством,

неначе весною навроченим;

Ген м’якішає обрій,

і ніби добрішають люди,

1 малюють асфальти

невидані дивні етюди,

Снігурі затихають,

шукаючи іншу постелицю,

Бородаті сніги

проводжають останню метелицю.

Так і ти проводжай

те, що холодом взятись хотіло,

І випростуйсь у плечах,

як дуб, що випростує тіло,

Головою — у небо,

мов кроною під високостями,

Серце вкутавши в зелень

і руки розкинувши бростями!

« І»

*

Пущу її, пісню, в люди,—

похвалюють всі охочі,

А ти похвали мене краще

за безсоннії ночі,

Де кожна рима — у нерві,

де кожне слово — в клопоті, Бо мудрість іде без блиску,

бездумність — у позолоті.

Не подвиг топтать доріжку,

як травень у воскресінні,—

Відвідуй мене ночами,

як дощики йдуть осінні;

Мені не вигадуй слави:

вона лише тінь недолуга,

А краще пригадуй в горі,

коли ні жони, ні друга,

Коли не летить на вогник

ні брат, ані птиця з гаю,

Коли, як то кажуть в пісні,

стелюся і сам лягаю.

Не подвиг сідать до столу,

де вина горять іскрицею,

А краще вділись зі мною

шкуринкою, ще й водицею; А краще терзай дерзанням,

а краще пали, де скуто,

А краще, як схиблю в правді,—

так бий мене в серце люто!

Так захотілося діду вмирати,

Груди прикрить руками дубовими! Сонце світилося в три карати,

Зерна здавалися не гатунковими, Вулиця рідна, гінка до роботи,—

І та посивіла в чотири скорботи.

А все животворне стелилось по сліду, Просило, кричало:— Вставайте, діду! Нате вам неба й вітрів у гони,

Нате вам посмішок три мільйони; Кулі, що з воєн засіли в плечі, Свинцевими слізьми ридали вночі;

Поле привело вороного коня,

У клекоті ржання й чорного жару, Давній ворон летів півдня,

Тягнучи діду врожайну хмару;

Явір поклав найдорожчу тінь,

1 вечорова зоря, як мила,

Вся знемагаючи з палахкотінь, Бороду дідові засвітила.

Дід розпочав свою мову гожу:

— Що ж, коли треба,

й пожити можу, Вже як без мене немає вправки,— Можна і встати з цієї лавки;

Кличте-но конюха,

кличте електрика,

Кличте людей,—

погуляєм на святі! — Так розвивалась подій діалектика,

В двадцятім віці

у дідовій хаті.

В дідовій хаті, де й я, півроку,

Ріс, як дубок, на людську мороку,

Де між смішним і гірким до краю Дзвони дитинства й тепер дослухаю...

«ЗЕМЛЯНКА»

На людній широкій площі,

в асфальтовому тумані, Хлопчина співав «Землянку»

і пригравав на баяні;

Оту, що мене пригріла

в окопі па довгі роки,

Оту, де любов далеко,

до смерті ж — чотири кроки. І в тембрі бриніла нота,

чіпала струну відому,

Що в батька глуха землянка,

далеко від цього дому;

І в зорі того хлопчини,

а з чого, то й сам не знаю,

Я бачив всесвітні межі

на тім переднім краю.

Дзвеніли авто й трамваї,

зима завивала люта,

і йшла золота мелодія,

у керзові чоботи взута.

БАЛАДА Відвідало сиву- матір

синів аж семірко,

Хай п’ють та їдять,

щоб було не гірко. Бо натоплена хата,

Бо дубова лавка,

Є по чарці па брата Та іще й добавка.

Пироги з капустою,

пироги із вишнями, Заходжайте, сусіди,

будете не лишніми!

Побратимів своїх Зустрічать упертих,

Трьох молодших — живих, Чотирьох же — мертвих.

Гри молодших сплелись У дзвінкоголосся,

А у мертвих з очей Виросло колосся;

Та свинців огняних Повнісінькі жмені,

Під погонами в них —

Кленочки зелені...

В трьох живих, молодих,

Є куди зростати,

А у мертвих — у них Інші атестати.

На столі пироги,

скатертини пілочка,

Сім дівчат ожидають,

кожна — як сопілочка. Сім весіль обростають

в бубни невгамовнії, Всі чарки висихають —

лиш чотири повнії!

- МОЛОДА

М. Чабанівськомі/

Темне небо лежало,

і хмара ходила навкісна,

Та шуміли тополі,

до непогоди байдужі,

А вона, в білім платті,

ішла, наче пісня,

Високими каблучками

переступала калюжі.

Дві подружки за нею,

з букетами квіту і м’яти,

Три хустини летіло

як сяйво зелене,

А вона уклонялася людям:

— Просили батько