Читати книгу - "Коли кулі співали, Роман Миколайович Коваль"

Стогова. На його місце призначили, за висловом Яковенка, «свою людину» — представника Українського генерального військового комітету Володимира Кудрю, який наказав зберегти кінний склад і майно трьох армій, що входили до складу Південно-Західного фронту.[438] Але як? На Україну вже почався наступ червоних москалів. Центральна Рада не втримала столиці й втекла до Житомира, а тоді — до Сарн. Разом з урядом помандрував і Яковенко. В Сарнах утікачі зустрілися з передовими частинами німецької армії, яка прийшла в Україну згідно з Берестейською мирною угодою.
У мандрах Україною

Яковенко з урядовими інституціями повернувся до Житомира. Тут військовий міністр Олександр Жуковський призначив його особливим уповноваженим із демобілізації 7-го району, до якого входило шість повітів Київської губернії. У зв’язку з цим призначенням у другій половині лютого (чи на початку березня) 1918 року Яковенко прибув до Черкас і розпочав роботу. Але в останні дні квітня з Києва прийшло повідомлення, що Центральної Ради вже немає, зате є Гетьман України Павло Скоропадський. Яковенко до гетьманського перевороту поставився негативно, хотів піти на знак протесту у відставку, та все ж обов’язки продовжував виконувати. Під час антиросійського повстання на Звенигородщині і Таращанщині влітку 1918 року він передав Миколі Шинкарю[439] двадцять два вагони зі зброєю та набоями, які стояли на станції Шпола.[440]

Коли повстання було придушене, гетьманська адміністрація почала слідство. Побоюючись арешту, Яковенко втік на Полтавщину. Дістався до рідного села. Після довгої розлуки зустрівся з рідними, товаришами. На його глибоке розчарування, чи не всі друзі дитинства стали комуністами. Та все ж мусив із ними співпрацювати.

Коли у листопаді 1918 року Директорія проголосила повстання проти гетьмана Скоропадського, Яковенко з’явився на мобілізаційний пункт у Прилуках, та в цей день місто зайняв збільшовичений загін Ковтуна. Тож Григорій подався до Києва.

Тут від Кудрі отримав призначення в Таврійську губернію уповноваженим із демобілізації. Виїхав із Києва на початку січня 1919 р., але в районі ст. Синельникове потяг зупинили махновці… З труднощами Яковенко дістався Катеринослава, дав телеграму Кудрі, що виконувати обов’язки в Таврійській губернії неможливо, оскільки там немає влади Директорії. Отримав відповідь — теж телеграмою: обійняти посаду уповноваженого в Єлисаветграді. В це місто Яковенко і прибув 2 лютого 1919 року.[441]

Але влада Директорії впала і в Єлисаветграді. Яковенку довелося тікати. Пішки дійшов до Умані, але й тут уже порядкували червоні. За звинуваченням «у Петлюрівщині» його затримала ЧК. Але документи у Григорія підозри не викликали. За три дні він уже був на свободі. Щоб добути засоби для існування, влаштувався в кооператив воїнів-інвалідів.

Коли в Умань увійшли повстанці отамана Клименка, Яковенко відразу зголосився до них. Працював при штабі. Невдовзі отаман призначив його командиром Христинівської групи повстанців, з якою взяв участь в Уманському повстанні…[442]

Невдовзі москалі захопили повстанський бронепотяг разом з отаманом. Повстанці деморалізувалися і почали розходитися по домівках. А дехто — дурніший — пішов у Красну армію. Христинівська група розсмокталася на очах. Довелось Яковенку вертатися до Єлисаветграда.

У місті він застав денікінців. Хотів тікати у Шполу, до якої, за чутками, підходила Армія УНР. Але обставини змінилися і Григорій знову повернув на Полтавщину. Вдома друзі дитинства, довідавшись про антиденікінські погляди, намагалися залучити його до підпільної більшовицької організації, щоб підняти повстання проти Добровольчої армії. Не бажаючи пов’язувати свою боротьбу з комуністами, Яковенко відмовився і виїхав до Малої Виски, де теж були денікінці. Влаштувався на заводі. Щоб не потрапити під арешт, змушений був стати як офіцер на облік. Та зі Шполи дуже скоро довелося тікати. Змінивши документи на ім’я Павла ФедоровичаГрицюка, Григорій повернувся до Єлисаветграда.

Розгром Єлисаветградського повстанкому

До осені 1920 року Яковенко в Єлисаветграді не знав жодної свідомої української родини. Та ось заприязнився з Бардашевими — на диво патріотичною українською сім’єю. Андрій Іванович Бардашів був підпільником, довіреною особою отамана Андрія Гулого-Гуленка, а два його сини Андрій та Іван воювали у Степовій дивізії Костя Блакитного (старший, Андрій «Наливайко», від 1920 року був членом Холодноярського повстанкому). Дочка Надійка виконувала роль зв’язкової. Брат Андрія Івановича — Петро — та племінник Павло Бесараб теж воювали у Степовій дивізії.[443]

У листопаді 1920 року Андрій Іванович познайомив Яковенка зі своїм братом Петром і Павлом Бесарабом, які після демобілізації Степової дивізії повернулися в Єлисаветград.

У квартирі Бардашевих отаман Гулий-Гуленко планував навесні 1921 року розмістити штаб повстання на Катеринославщині, Херсонщині і Таврії.

В один з квітневих днів 1921 року в Єлисаветграді з’явився колишній підпільник і повстанець Степової дивізії Кравченко. Невідомо з яких причин, але він зрадив товаришів і подався до ЧК допомагати «будувати Україну». Приїхав він не сам, а з групою чекістів. Вдавав із себе зв’язкового Гулого-Гуленка. Мета приїзду — розконспірувати місцеву підпільну організацію, членів якої знав особисто, зокрема Андрія та Надійку. Ті ж у свою чергу знали Кравченка як товариша Степового-Блакитного. Звичайно ж, вони довіряли йому.

Коли зрадник прийшов на помешкання до Бардашевих, там якраз був Яковенко…

Їх було двоє. Один високий, у військовій бекеші, дуже вже чепурний — Кравченко. Другий — низенький, міцної будови, в пальті залізничника (представився як Цибро).