Читати книгу - "20 000 льє під водою, Жюль Верн"

Наблизившись до тварини на кілька кабельтових, човен пішов повільніше, і весла безшумно опускалися в спокійні води. Нед Ленд із гарпуном у руці став на носі. До китобійного гарпуна звичайно прив'язують дуже довгу мотузку, що легко розмотується, коли поранена тварина йде під воду. Але тут мотузка була не більше десяти брасів, і на кінці її прив'язане барильце, що мало показувати, куди під водою пливе дюгонь.

Я підвівся, щоб ліпше було стежити за канадцевим супротивником. Дюгонь, або, як ще його називають, індійський морж, дуже подібний до ламантина. У нього довгастий тулуб із довгим хвостом, а бічні плавці кінчаються справжніми пальцями. Різниться від ламантина тим, що його верхня щелепа має два довжелезні гострі зуби, захисні ікла, які стирчать врізнобіч.

Дюгонь, що його полював Нед Ленд, був справді велетенський — щонайменше сім метрів. Він лежав нерухомо на поверхні води, — здавалося, дюгонь спить. За таких обставин його легко загарпунити.

Човен нечутно наблизився браси на три від тварини. Я весь напружився. Нед Ленд підняв над головою гарпуна і, відкинувшись назад, метнув його в дюгоня.

Почувся свист, і тварина зникла під водою. Мабуть, гарпун, пущений з великою силою, пішов у глибінь.

— Сто чортів! — крикнув розлючений канадець. — Я схибив.

— Ні! — сказав я. — Тварину ранено. Від крові почервоніла вода. Але в туші ваш гарпун не застряг.

— Гарпун! Мій гарпун! — кричав Нед Ленд.

Матроси знову налягли на весла, і стерничий правив човен услід за барильцем, що пливло по воді. Виловивши гарпуна, ми далі переслідували свою жертву.

Вряди-годи дюгонь випливав подихати. Хоч і поранений, він не впав на силі, бо плив дуже швидко. Човен, гнаний дужими руками, линув слідом. Кілька разів ми наздоганяли здобич, і канадець уже цілився в неї, але вона тут же пірнала і знову ставала недосяжна.

Легко уявити, як лютував і шарпався нетерпеливий Нед Ленд. Він проклинав сердешну тварину найтерпкішими словами, які лиш знаходив у англійській мові.

Мені ж особливо допікало, що дюгонь обходив усі наші хитрощі.

Ми ганялися за дюгонем цілу годину, і мені вже здавалося, що ми його ніколи не піймаємо, аж несподівано нещасна жертва вирішила провчити своїх напасників. Дюгонь обернувся до нас і ринув просто на човен.

Канадець умить збагнув його наміри.

— Увага! — крикнув Нед.

Стерничий щось гукнув своєю загадковою мовою, видно, закликаючи матросів стерегтися. Дюгонь, підпливши кроків на двадцять до човна, зупинився, втягнув повітря широкими ніздрями. Тоді, зібравши сили, кинувся на нас.

Ми не встигли ухилитися від удару, і човен, накренившись, черпнув води. Тільки завдяки спритності стерничого вдар був не лобовий, а навскісний, і човен не перекинувся. Нед Ленд, учепившись за ніс човна, колов гарпуном велетенську тварину, що вп'ялася іклами в облавок і підіймала над водою човна, як лев цапеня. Ми повалилися один на одного, і я не знаю, до чого б воно дійшлось, якби знавіснілий канадець нарешті не влучив дюгоневі в самісіньке серце.

Почулося скреготіння зубів по залізній обшивці човна, і дюгонь зник під водою, потягши за собою й гарпуна. Та невдовзі барильце виринуло на поверхню, а за якусь хвилину випливла горічерева й туша тварини. Взявши її на буксир, ми попростували до «Наутілуса».

Щоб витягти дюгоня на палубу, довелося вдаватися до потужних талів. Туша важила п'ять тонн. Розбирали її під наглядом канадця, що вникав у всі деталі цієї операції. Того самого дня стюард подав мені на обід дюгоневу печеню, що її вміло зготував корабельний кухар. Як на мене, дюгонина не поступалася смаком перед телятиною.

Наступного дня, одинадцятого лютого, «Наутілусову» комору поповнила ще одна чудова дичина. На палубу нашого судна сіла зграя морських ластівок. Це були нільські крячки, що водяться лише в Єгипті. У них чорний дзьоб, сіра голова, білі крапочки навколо очей, сіруваті спина, крила й хвіст, шия й черево білі, а лапи червоні. Нам поталанило впіймати ще кілька дюжин нільських качок; шия й голова в них білі з чорними цятками. Ці дикі птахи дуже смачні.

«Наутілус» ішов на помірній швидкості. Він ніби прогулювався. Я помітив, що з наближенням до Суеца вода в Червоному морі має дедалі менше солі.

Десь о п'ятці годині пополудні на півночі з'явився мис Рас-Мохаммед.

Це була крайниця кам'янистої Аравії, що лежить між Суецькою й Акабською затоками.

Жубальською протокою «Наутілус» увійшов до Суецької затоки. Звівшись між двома затоками, звідціля виднів високий шпиль на Рас-Мохаммедовому мисі. То височіла Оребська гора чи, як називали її в давнину, — Сінай.

О шостій годині «Наутілус», то поринаючи, то виринаючи, проминув місто Тор, котре лежить у глибині бухти, що її води, як уже помітив капітан Немо, були червонавої барви. Настала ніч. Глибоке безгоміння порушував то крик пелікана або якихось інших птахів, то шум прибою, що бухкав у прибережні скелі, то далекі гудки пароплавів, що своїми лопатями хвилювали сонні води затоки.

Від восьмої до дев'ятої години «Наутілус» ішов на глибині кількох метрів під водою. За моїм обчисленням, ми вже мали бути десь поблизу Суецького перешийка. За вікном салону я бачив обніжжя скель, осяяних нашим прожектором. Мені видалося, що протока дедалі вужчає.

Була за чверть десята, коли судно випливло на поверхню. Я хутко вийшов на палубу. Мені не терпілося ввійти в тунель капітана Немо. Я не знаходив собі місця й жадібно вдихав свіже нічне повітря.

Невдовзі в тумані блимнув підсліпуватий вогник.

— Плавучий маяк! — сказав хтось позад мене. Я обернувся й побачив капітана.

— Суецький плавучий маяк, — докинув він. — Незабаром будемо біля входу в тунель.

— Певно, ввійти до нього не так просто?

— Відома річ, пане професоре. Тим-то я за таких оказій заходжу до рубки