Читати книгу - "20 000 льє під водою, Жюль Верн"

— Буде видно! — мовив Нед Ленд, хитнувши головою. — Зрештою я й не бажаю нічого ліпшого від того тунелю. Дай Боже, щоб капітан нас тільки переправив ним до Середземного моря!

Того вечора, на 21°30′ північної широти «Наутілус», випливши на поверхню, підійшов до Аравійських берегів. Я помітив удалині місто Джидду, великий торговельний центр, з'єднаний з Єгиптом, Сирією, Туреччиною та Індією. Було добре видно будинки, кораблі, які стояли вздовж причалу, і ті, що через свою водотоннажність кинули кітву на рейді. Сонце, схиляючись до обрію, осявало будівлі, і вони видавалися ще біліші. За містом манячіло кілька дерев'яних та очеретяних хатин, очевидно, жител бедуїнів.

Невдовзі місто розтануло в надвечірній імлі і «Наутілус» занурився в води, що ледь відсвічували.

Наступного дня, 10 лютого, вдалині з'явилося кілька суден, що йшли нам назустріч. «Наутілус» знову занурився під воду, але опівдні море вже було пустельне і судно піднялося на рівень ватерлінії, щоб визначити координати.

Разом із Недом і Конселем я вийшов на палубу. На сході темнів у тумані берег.

Ми розмовляли про всяку всячину, аж раптом Нед показав на якусь точку в морі й сказав:

— Пане професоре, бачите ген удалині цятку?

— Ні, Неде, — відповів я. — Де вже мені до ваших очей!

— Та дивіться добре, — мовив Нед, — онде, по штирборту, майже врівень з прожектором! Бачите? Щось темне ніби рухається!

— Ай справді,— сказав я, пильно дивлячись удалечінь, — тепер і я помічаю: там рухається щось довгасте й темне.

— Може, другий «Наутілус»? — мовив Консель.

— Де там, — заперечив канадець. — Либонь, це якась морська тварина.

— Невже в Червоному морі водяться кити? — запитав Консель.

— Так, друже мій, — відповів я, — вони часом трапляються й тут.

— Тільки це не кит, — зауважив Нед Ленд, не спускаючи цятки з ока. — Кити — мої давні знайомі, і я завше пізнаю їх здалека.

— Пождемо, — сказав Консель. — «Наутілус» іде в тому напрямку, і ми незабаром узнаємо, що воно таке.

Справді, невдовзі ми були на відстані однієї милі від тої темної маси. Тепер вона скидалася на вершину підводної скелі, що височіла над поверхнею моря. Що б воно могло бути? Я ніяк не міг догадатися.

— Еге! Та воно пливе. Пірнає! — вигукнув Нед Ленд. — Сто чортів! Що ж це за тварина? Хвіст у неї не роздвоєний, як у китів чи кашалотів, а плавці — ніби обрубки кінцівок!

— Але ж… — почав був я.

— Отакої! — закричав канадець. — Вона перевертається на спину!

— Ага! Та це ж сирена! — вигукнув Консель. — Не прийміть за зле, пане професоре, — це справжнісінька сирена!

Слово «сирена» навело мене на думку, що ми надибали морську тварину з ряду сиренових, котру легенди повернули на фантастичну істоту — напівжінку, напіврибу.

— Ні,— сказав я Конселеві,— Це зовсім не сирена, а інша чудернацька тварина; їх небагато вже лишилося в Червоному морі. Це дюгонь.

— З ряду сиренових, класу ссавців — вищого класу хребетних тварин, — вихопився Консель.

Конселева класифікація не потребувала доповнень. Нед Ленд мовчки чатував на здобич. Очі йому заблищали, а рука свербіла метнути гарпуна. Весь він раптом напружився, готовий стати до герцю з велетенською істотою в її рідній стихії.

— О-о! — промовив він, і голос його тремтів. — Мені ще ніколи не випадало проткнути «отаке»!

Весь гарпунер був у цім слові.

Тут показався на палубі капітан Немо. Він одразу помітив дюгоня. Збагнувши Недове хвилювання, капітан звернувся просто до нього:

— Якби у вас був гарпун, він би вогнем палив вам руку, містере Неде.

— Ваша правда, пане!

— І ви б не від того, щоб повернутися на якийсь час до свого ремесла та долучити це китоподібне до ваших трофеїв?

— Ще б пак!

— Ну що ж, спробуйте.

— Дякую вам, пане капітане, — відповів Нед Ленд, метнувши очима іскри.

— Та пильнуйте, не схибіть! Це в ваших інтересах.

— Невже так небезпечно йти на дюгоня? — запитав я, і Нед Ленд тільки знизав плечима.

— Інколи — небезпечно, — відповів капітан. — Буває, ця тварина кидається на своїх напасників і перекидає їхнього човна. Та що містерові Ленду отой дюгонь! У нього і зір меткий, і рука набита. Я радив би йому не випускати дюгоня, бо це дуже смачна дичина, а скільки я знаю, шматок такого делікатесу містеру Недові не завадить.

— О! — вигукнув канадець. — То ця тварина ще й смачна?

— Так, містере Неде, дюгонина — справжнє м'ясо, що не поступається проти м'яса наземних тварин. Ціниться воно дуже високо. В Меланезії його їдять тільки княжі родини. Але на цю чудову тварину так жорстоко полюють, що дюгонь, як і ламантин, зустрічається дедалі рідше й рідше.

— А що, пане капітане, коли цей самий дюгонь — останній представник свого роду? — поважно запитався Консель. — Може, слід би зберегти його в інтересах науки?

— Може, — відповів канадець, — проте в інтересах кулінарії його варто вполювати.

— Ну що ж! Орудуйте, містере Неде! — сказав капітан Немо.

Тим часом семеро матросів із «Наутілусової» команди, як завше мовчазні й спокійні, вийшли на палубу. Один тримав прив'язаного до мотузка гарпуна, подібного на ті, що їх використовують китолови. Матроси відгвинтили човна, витягли з гнізда й спустили на воду. Шестеро посідали при веслах, сьомий став до стерна. Нед, Консель і я вмостилися на кормі.

— А ви, капітане, не їдете? — запитав я.

— Ні, пане професоре. Бажаю щасливих ловів.

Ми відчалили. Веслярі налягали на весла, і човен помчав до дюгоня,