Читати книгу - "Кораловий острів, Роберт Майкл Баллантайн"

— Ой леле, Джеку й Пітере! Що з нами буде? Мабуть, нам судилося вмерти.

— Не знаю, — відповів тремтячим голосом Джек. — Не знаю, Релфе. Я щиро жалкую, що дав волю своїй нестримній вдачі, бо через неї ми й ускочили в біду. Може, вчитель щось для нас зробить. Але я на те не дуже сподіваюся.

— Ой ні, — тяжко зітхнув Пітер. — Де вже йому допомогти нам. Тараро зважає на нього не більше, аніж на свого пса.

— Твоя правда, — мовив я. — Рятунку сподіватися нізвідки — хіба що від самого бога. Проте я, друзі, не втрачаю надії, бо ми попали в цю в'язницю не з своєї вини, коли не вважати виною те, що ми силкувалися вирятувати з біди дівчину.

Тієї миті мову мені перебив тупіт біля війстя печери. Загородку враз розібрали, і всередину зайшли троє дикунів. Вони схопили нас за коміри й повели лісом. В селі зчинився галас, загупали барабани. Спочатку ми думали, що нас знову ведуть до хатини Тараро. Але помилилися. Барабани гупали дужче й дужче, і незабаром ми побачили похід тубільців, що рухався в наш бік. Нас поставили на чолі походу, і натовп попрямував до храму, де приносили в жертву людей!

Серце моє стислося, коли я пригадав страшну сцену, яку мені довелося бачити в тому жахливому місці.

Рятунок прийшов звідти, звідкіля ми його зовсім не сподівалися. Увесь той день панувала страшенна задуха, і небо зблякло й спохмурніло, віщуючи грозу. Коли ми підходили до храму, над нами загуркотів грім і впали перші краплі дощу.

Ті, кому не довелося бачити тропічну грозу, навряд чи зможуть уявити той страшний гурган, що налетів тоді на острів Манго. Перш ніж ми дійшли до храму, несамовито завив борвій, і тубільці, що добре знали, якого він лиха наробить, чимдуж гайнули в село рятувати свою мізерію. Ми залишились самі серед бурі. Дерева навколо гнулись од вітру, наче очерет, і ми вже хотіли були тікати в який-небудь захисток, аж раптом до нас прибіг учитель. У руці в нього був ніж.

— Дяка богові, — сказав він, перерізавши пута. — Я не запізнився! А тепер гайда до найближчої скелі.

Ми не вагалися жодної хвилини, бо гурган, що ревів, наче грім, виривав дерева з корінням і шпурляв додолу. Дощ лив, як з луба, блискавки звивалися в небі, мов змії, а високо над ревом і свистом бурі бухкав, грюкав і рокотав страшний у своїй величі грім. Що творилося в селі, важко навіть уявити. Вітер позривав з багатьох осель дахи, а деякі хати зруйнував дощенту. Тубільці гасали, як несамовиті, рятуючи своє добро, а дехто тікав світ за очі, аби сховатися від лютої бурі. Та хоч яка страшна вона була на суходолі, а на морі видавалася ще жахливішою. З океанських глибин випиналися велетенські вали, вітер куйовдив їм гребені, розсіюючи їх на білий туман, і хвилі падали на берег з таким гуркотом, що здавалося, острів ось-ось розколеться. Та це ще не все. З кожною хвилею море насувалося далі й далі, аж поки жадібно лизнуло дерева й кущі; зрештою запінена хвиля бурхнула в село й повалила, змила або зруйнувала цілий ряд хатів. Страшне то було видовисько!

Усю ніч і весь наступний день, поки лютувала буря, ми ховалися в печері. Другої ночі буря почала вщухати, і зранку ми подалися в село на пошуки їжі, бо так зголодніли, що вже не думали ані про небезпеку, ані про рятунок. Та скоро ми дістали їжу й задовольнили природні потреби, як одразу ж пошкодували, що не втекли в гори. По тому ми вирішили таки втекти, але тубільці вже оговталися, і коли ми спробували тишком-нишком вибратися з села й гайнути до гір, нас перестріли три вояки, що знову пов'язали нам руки й запроторили в ту ж саму в'язницю.

Правда, Джек вчинив їм опір і так почастував кулаком першого напасника, що той ногами вкрився, але інші його швидко подолали. Отож ми знову стали в'язнями. Нас чекали тортури й смерть.

Ув'язнення. — Ми    втрачаємо    надію. — Несподіване звільнення

Цілісінький місяць ми сиділи в своїй темниці і за весь той довгий час не бачили живої людини, крім мовчазного дикуна, що раз на день приносив нам їжу.

Відколи я пам'ятаю себе, душу мою разів зо два обсідала така туга й відчай, що мені здавалося, буцімто лише смерть може полегшити мої муки. Саме так було й того разу. Попервах, коли ми чули біля печери людські кроки, нам хололо в грудях із страху, і що то, може, йде кат. Але з часом ми позбулися страху, і нас пойняло таке прагнення звільнитися, що ми не знаходили собі місця й бігали по в'язниці, наче тигри в клітці. По тому ми впали у відчай і мріяли про одне: щоб дикуни якомога швидше заподіяли нам смерть. Але настрій наш змінювався поступово, і бувало так, що ми міркували про веселіші речі; часом ми сиділи в темній печері на прискалкові й балакали про минуле, забуваючи про сумне сучасне. Але рідко зважувалися говорити про майбутнє.

За постіль нам правило потрухле листя та гілля, а за їжу — жменька ямсу й таро.

— Як тобі спалося, Релфе? — байдужливо спитав одного ранку Джек, устаючи з своєї непишної постелі. — Вітер тебе вночі не будив?

— Ні, — відповів я. — Всю ніч мені снилася домівка, мати моя усміхалася, манила до себе, а я не міг з місця зрушити, бо був скутий залізами.

— А мені теж снився сон, — озвався Пітер. — Я бачив нашу любу домівку на Кораловому острові. Мені уявлялося, що ми плаваємо в підводному саду, аж раптом де не взялися дикуни й закричали, і ми враз опинилися в печері біля Водограйної скелі, а вона якимсь чином перетворилася на цей похмурий вертеп. Я прокинувся, бачу — так воно й є.

Довге ув'язнення пригнітило Пітера,