Читати книгу - "Загибель Уранії, Микола Олександрович Дашкієв"

— Не вірю! — Літтл знову кинувся до телескопа.

— Даремно не вірите! — пирхнув Торн. — Отак і я двадцять років тому не вірив, коли мій вчитель, славетний Ейнт, радив мені взятися за гравітацію. Він твердив, що сила тяжіння викликається наявністю в ядрах атомів гравітонів — часток, які й досі не виявлені, але в принципі можуть бути усунені з тіла. А я, дурень, — він ляснув себе по великому опуклому лобі, — не повірив… І от маю: над Монією вільно пролітає штучний супутник комуністів. У першу-ліпшу мить з нього можуть пошпурити такий гостинець, що аж зашкварчить усе навколо.

— Он воно як! — іронічно засміявся Кольрідж. — Академік Торн занепокоєний можливістю прямого влучання атомної бомби в атомний центр Монії — Лос-Алайн!.. А чи не думаєш ти, що й комуністи мали право бути незадоволеними, коли над їхньою територією почала щодня пролітати Зоря Кейз-Ола?

Похмурі і мовчазні спускались оці троє з плескатого даху котеджу.

Але це була тільки одна з несподіванок, які приготувала їм ніч.

Ще з веранди друзі почули настирливі сигнали телевізофону.

Дзвонив професор Карейл — астроном, який перший повідомив їх про появу штучного супутника СКД.

— Де вас чорт носить?! — закричав він люто. — Негайно вмикайте телевізор!

— Що сталося, Карейл?

— Вмикайте, я вам кажу!

— На яку хвилю?

— На яку завгодно!

Кольрідж знизав плечима і ввімкнув телевізор.

Перебігли по екрану кольорові смуги, оформились у чіткі контури червоного прапора. І водночас прозвучали незнайомі мелодійні позивні.

— Та це ж прапор комуністів! — вигукнув Літтл.

— Увага! Увага! — почулося з динаміків. — Ви слухаєте й дивитесь передачу з штучного супутника Союзу Комуністичних Держав. Передаємо звернення Уряду СКД до президента, Сенату і всіх громадян Монії. Вчора, п'ятдесят третього числа Першого місяця Шістнадцятого року Атомної ери, о тридцятій годині за міжнародним часом з території СКД стартував гравітоліт Зоря Надії — літальний апарат, побудований на новому, невідомому раніше принципі регулювання та усунення сили всесвітнього тяжіння.

Рвонувся вгору червоний прапор на екрані. Відкрив залиту світлом Сонць долину поміж височезних гір, спокійне блакитне озеро, а на його поверхні — сріблястий диск з численними віконцями-ілюмінаторами на ободі, з баштами радіотелескопів та радіолокаторів у центрі. Споруда була велетенська. Катер, який відпливав од неї, здавався мало не цяткою.

Не почулося жодного звуку, не пробігли навіть хвилі на дзеркальній поверхні води, коли гравітоліт піднявся над озером і, легенько погойдуючись, поплив навскоси вгору.

— Зоря Надії, — говорив диктор, — вийшла на орбіту сьогодні, п'ятдесят четвертого числа, о сімнадцятій годині двадцять дві хвилини за міжнародним часом…

На екрані тепер виднілася зоряна пустеля і величезний, яскраво освітлений диск на фоні запнутої в блакитний серпанок Пірейї.

— Штучний супутник СКД — це наукова лабораторія в Космосі та проміжна станція для майбутніх подорожей у Всесвіт. Однак, зважаючи на не спростовану досі урядом Монії чутку про те, що нарада мільйонерів під керівництвом Кейз-Ола вирішила розпочати війну проти СКД, уряд Союзу Комуністичних Держав доводить до відома всіх, що гравітоліт Зоря Надії обладнаний найсучаснішою зброєю і на всяку спробу вжити силу проти нього відповість використанням сили…

Картину зоряного неба закрив червоний прапор, пролунали позивні Союзу Комуністичних Держав. Програма повторювалась.

Кольрідж вимкнув телевізор, сів у крісло, втомлено заплющив очі.

— Сила проти сили… — сказав він тихо, ні до кого не звертаючись. — Ну, то як ви тепер розцінюєте пацифізм містера Кейз-Ола?

— Зрозуміло як… Тепер кожному дурневі ясно, що магнітофонний запис Наради наймудріших — фальшивка комуністів, бо інакше вони б не посилались на неї.

— Мабуть, я таки не дурень, бо мені це й досі не ясно… І ще мені не ясно, Торн, навіщо ти розповів Кейз-Олу про антиречовину? Я просив тебе не робити цього…

Не було нічого образливого в тоні голосу Кольріджа — відчувались тільки смуток та безнадія людини, яка зневірилась у всьому на світі. Але на академіка Торна ця фраза вплинула як удар батога. Він почервонів, схопився на ноги, закричав пискляво:

— Досить!.. Досить!.. Зрештою, інститутом керую я!

— Он як ви заговорили, Торн! — криво посміхнувся Кольрідж. — Ми були друзями сімнадцять років… Сімнадцять років мені здавалося, що ми робимо спільну справу, в якій є часточка і моїх зусиль… Ну, то що ж — маю честь!.. — він неквапливо підвівся, сумовитим поглядом обвів кімнату і вийшов.

— Даремно, Торн! — похитав головою Літтл. — Я дуже добре знаю Кольріджа: якщо він пориває, то назавжди. А це був ваш справжній друг… Мені шкода вас, Торн!.. На добраніч!

— На добраніч! — буркнув академік.

Він лишився один у великій вітальні, яка вмить ніби втратила свій затишок. Сів до стола. Обхопив голову руками.

Справді, навіщо було плескати про антиречовину?

Торн сам не міг збагнути, як це трапилось. Одержавши виклик від Кейз-Ола, він спочатку злякався. Гидко згадати: полохливо затіпалося серце, на чолі виступив липкий піт, а мозок пронизала думка: «Кінець! Каторга!» І, може, саме тому, що переляк виявився безпідставним, у наступну хвилину його заступило переможне, гоноровите почуття: сам Кейз-Ол запрошує найвидатнішого вченого Атомної ери спільно обміркувати питання про заборону атомної зброї!

Понад двадцять років працював Торн на Кейз-Ола, але бачив його тільки на екрані телевізофону, та й то вряди-годи. А сьогодні вранці довелось сидіти поруч. «Облишмо всяку офіційність! — заявив Кейз-Ол. — Кожен з вас нічим не поступається переді мною. Ви — мозок епохи, я — її серце. Настав час підкорити серце розумові».

Їх було десять на цій нараді. Десять справді найвидатніших фізиків усього капіталістичного світу. Семеро з них підписали протест проти використання атомної бомби. І саме до них звертався містер Кейз-Ол за порадою.

А радитись, власне, не було й потреби: