Читати книгу - "Загибель Уранії, Микола Олександрович Дашкієв"

Тессі навіть не встигла роздивитись, кому віддала свою зброю. Запам'ятались очі, які дивилися на неї крізь віконце скафандра здивовано й розгублено. Вони були чорні, як у інженера Айта, і це її чомусь порадувало.

«Любий, як ти там? Ось уже багато-багато днів ти не чуєш голосу «Матері».

Засмучена, заглиблена в думки дівчина й не помітила, що взяла надто вбік. Замість наближатись, Зоря Кейз-Ола чудно поверталася боком, зводилась на ребро.

Коли Тессі, нарешті, зрозуміла, в неї аж в серці похолонуло. Негайно назад! Дівчина добре запам'ятала: щоб не збитися з маршруту, треба стежити за ліхтарем, який мав стояти точно в центрі червоного кільця на протилежному боці Зорі.

Тессі стріляла і з основних, і з бічних дюз скафандра, гальмувала і, нарешті, набрала потрібного напрямку. Тепер уперед!

Вона натиснула на кнопку і раптом відчула: щось трапилося. Дівчина глянула на лічильник ракетних зарядів. Стрілка стала на нулі! Тепер ні зупинитись, ні звернути. Може, пощастить схопитися за сигнальний ліхтар чи кільце маяка?

Все ближче рятівна Зоря Кейз-Ола. Дівчина у безповітряному просторі пливе повільно-повільно. Ліхтар пройшов стороною, далеко. Але кільце… Та ось же воно!

Крутнулася Тессі, рвонулася, знаючи, що зараз її життя залежить від частки секунди.

Тільки ні, не вистачило довжини рук, пропливло мимо товсте алюмінієве кільце з палахкотливими неоновими трубками. Воно все віддалялося, все ближче зсувалися одне до одного круглі віконця — ілюмінатори на поверхні Зорі Кейз-Ола. Нарешті вони перетворилися на світні цяточки, на ледве помітну пунктирну лінію.

Не затримаєш, не зупиниш повільного льоту. Може, мільйони й мільярди років мчатиме оцей скафандр зоряним простором, доки зіткнеться з якимсь небесним тілом. Але що з отакої зустрічі дівчині, яка сумно й тоскно дивиться на Всесвіт через прозоре віконце скафандра? Налякана й розгублена, вона в першу мить забула про радіозв'язок, потім покликала на допомогу і, не діставши відповіді, замовкла.

Вже не було ні страху, ні болю. Тільки прискорено стукало серце, відлічуючи секунди життя.

Перед очима в Тессі на чорному з блискітками оксамиті неба краплинкою крові жевріє Маррі — планета, названа так на честь древньопірейського бога війни.

А Тессі не хоче думати про війну, про смерть. Їй чомусь пригадується, що пірейські астрономи і досі не розкрили таємницю загадкових каналів на поверхні сусідньої планети. Їй хочеться вірити, що й на Маррі є життя.

Минула доба. Крихітна піщинка загубилася в космічному просторі… А в тій піщинці ще горить життя, стукає серце, снуються думки. В ній досі палає любов, палахкотить зненависть.

Байдуже й вороже дивиться Всесвіт на цю піщинку своїми гострими промінчиками-зірками.

Темні ночі над Монією, над усією Пірейєю!

Примха природи, дивна несправедливість: майже всі планети системи Двох Сонць мають по кілька супутників, і тільки одна з них — Пірейя — пливе у космічному просторі самотня.

Де ти, грайливе місячне проміння, що сповнює пітьму сріблястим сяйвом, прозорим і чистим, як юнацькі мрії? Де ти, Місяцю — сонце закоханих?!

Нема такого супутника у Пірейї. Тож чи не тому так яскраво мерехтять над планетою незліченні зорі, грають-виграють уночі всіма барвами райдуги весняні квіти, світяться комахи.

…Крихітний світлячок, кумедний живий ліхтарик, помітив у темряві своє відображення, кинувся до нього та й ударився об прозору холодну перепону. Відразу ж по тому почувся радісний вигук:

— Є!.. — а ще через секунду збентежене: — Ні, це світляк…

На плескатому даху невисокого будинку стоїть телескоп, примітивний, застарілий прилад, з допомогою якого астрономи-аматори бачать не стільки те, що є насправді, скільки уявлюване.

Біля телескопа троє. Один, не випускаючи з зубів цигарки, щось неквапно обчислює в блокноті, освітленому кишеньковим ліхтариком. Другий, коротконогий товстун, нетерпляче тупцює поруч. А третій, припавши оком до окуляра телескопа, похапливо пересуває трубу приладу вздовж уявної лінії від зеніту на північ і назад. Мабуть, шукання триває довго, бо товстун не витримує:

— А дайте-но я зазирну, Літтл. В мене очі гостріші.

— Одну хвилинку, Торн… — професор Літтл прискорює рух телескопа по небесній сфері. — Я ж в юності мав сяку-таку практику з астрономії.

— Ні, досить, досить.

— Постривайте… — телескоп зупинився, потім трошки пересунувся праворуч. — Є!

— Світляк? — іронічно запитує Торн.

— Гляньте самі! — Літтл неохоче поступається місцем. — Ну, що?

Торн мовчить. Мовчить довго, затамувавши подих. І, нарешті, вимовляє так, ніби не вірить власним очам:

— Кольрідж, погляньте…

Той неквапно ховає блокнот, підходить до телескопа.

В полі зору — звичайна картина зоряного Всесвіту.

— Неймовірно! — вигукує Кольрідж.

Аж біля краю кадра видніється невеликий світлий диск. Так собі — крихітна тарілочка, що швидко повзе поміж зірок. Без телескопа її важко навіть помітити. Але поява цього незвичайного небесного тіла знаменує факт неймовірної ваги: Союз Комуністичних Держав запустив свій перший населений штучний супутник.

— То поясніть мені, зрештою, що це за фокус? — не витримує Літтл. — Не могли ж комуністи побудувати його за одну добу?!

Академік Торн мовчить, посмоктуючи згаслу люльку. А Кольрідж сухо каже:

— Фокусу немає, Літтл. Є факт: ми, монійці, у Космос плазуємо, немов сліпі щенята, а комуністи знялись одним стрибком, і їх уже не наздоженеш. Не наздоженеш, Літтл!.. Ми побачили зараз те, що перевершує найдерзновеннішу фантастику: перемогу людини над силою всесвітнього тяжіння. Я певен, що оцей штучний супутник будувався, може, років десять. Але у безповітряний простір він піднявся навіть не за добу, а за кілька годин.