Читати книгу - "Подорож на Місяць"

— Отже, — сказав Ніколл, — ця невидима половина дуже погано устаткована.

— Так, — відповів Барбікен, — але не зовсім. Справді, в наслідок лібрації, тобто хитання навколо свого центра, Місяць показує Землі трохи більше, ніж половину своєї кулі. Він немов маятник, центр ваги якого віднесений до земної кулі і який гойдається регулярно. Яка причина цього гойдання? А та, що обертовий рух Місяця навколо його осі має рівномірну швидкість, а його поступний рух по еліптичній орбіті навколо Землі не має рівномірної швидкості. У перигеї швидкість пересування перемагає, і Місяць показує частину свого західного краю. В апогеї, навпаки, перемагає швидкість обертання, і з'являється клаптик східного краю. Це відрізок кулі приблизно в вісім градусів, який з'являється то на заході, то на сході. Звідси виходить, що з тисячі частин своєї поверхні Місяць дає змогу бачити п'ятсот шістдесят дев'ять.

— Все одно, — відповів Мішель, — коли б ми стали селенітами, то жили б на видимій частині. Я люблю світло.

— Так то так, — заперечив Ніколл, — а якщо вся атмосфера зосереджена на другій половині, як запевняють деякі астрономи?

— Тоді про це треба поміркувати, — коротко відповів Мішель.

Тимчасом сніданок закінчився, і спостерігачі поставали на свої пости. Вони намагалися бачити крізь темні ілюмінатори, погасивши світло всередині снаряда. Але ні найменший атом світла не порушував цієї темряви.

Одне нез'ясоване явище непокоїло Барбікена. Чому, пролетівши на такій близькій віддалі від Місяця, — приблизно п'ятдесят кілометрів, — снаряд не впав на нього? Коли б його швидкість була надмірна, то це ще можна було б зрозуміти.

Але з такою помірною швидкістю цей опір місячному притяганню не можна було з'ясувати. Чи зазнав снаряд якогось стороннього впливу? Чи якесь космічне тіло затримувало його в просторі? Вже заздалегідь можна було сказати, що він не досягне жодної точки місячної поверхні. Куди він прямував? Наближався він до місячного диска, чи віддалявся від нього? Чи, може, його остаточно несло в глибоку ніч безкрайності? Як це визначити, як обчислити серед цієї темряви? Всі ці питання непокоїли Барбікена, але він не міг їх розв'язати.

І, справді, невидиме світило було, мабуть, за кілька десятків кілометрів, може, лише за кілька кілометрів, але ні він, ні його товариші більше не бачили його поверхні. Коли б якийсь шум виник на ньому, вони не могли б його почути. Бракувало повітря, цього передавача звуку.

Годі й казати, було чого нервуватись навіть найтерпеливішим спостерігачам. Адже це була та сама невідома півкуля, яка заховалася від їх очей. Ця половина, що на п'ятнадцять днів раніше чи пізніше була або буде яскраво освітлена сонячним промінням, тепер зовсім губилася в темряві. Де буде снаряд через п'ятнадцять днів? Куди примхи тяжіння заведуть його? Хто може це сказати?

Взагалі гадають, згідно, з селенографічними спостереженнями, що невидима півкуля Місяця своєю будовою зовсім схожа на видиму. Справді, через той рух лібрації, тобто гойдання, про який казав Барбікен, можна бачити сьому частину її поверхні. І на ній такі ж кратери і цирки, як і на видимій півкулі. Звідси можна гадати, що там така сама природа, такий самий світ, безплідний і мертвий. А може, і справді атмосфера зосередилася на тому боці? Може, разом з повітрям вода утворює в тих країнах сприятливі умови для життя? Може, там існує ще рослинність? Може тварини заселюють там суходоли і моря? Може, людина живе в цих умовах, придатних для життя? Скільки можна було б розв'язати таких питань через спостереження цієї півкулі.

Можна собі уявити засмучення, яке відчували мандрівники серед цієї чорної ночі. Спостерігати місячний диск не можна було. Лише сузір'я приковували до себе їх погляди, і, треба погодитися, ще ніколи астрономи не були в таких сприятливих умовах для спостереження.

Уява губилася в цій безкрайності, серед якої рухалося ядро, як нове світило, створене рукою людини. Ці сузір'я виблискували м'яким світлом. Вони не миготіли, бо не було атмосфери, яка через те, що її шари неоднаково густі й вогкі, спричиняє так зване миготіння зір.

Довго мандрівники безмовно споглядали зоряне небо, на якому широкий екран Місяця мав вигляд безмірного чорного провалля. Але неприємне почуття вивело їх, нарешті, з цього споглядання. Це був дуже помітний холод, який незабаром встиг покрити зсередини ілюмінатори товстим шаром льоду. Справді, Сонце більше не зігрівало своїм прямим промінням снаряд, що потроху втрачав тепло, зосереджене між його стінками. Це тепло через випромінювання швидко виходило в простір, і температура значно знизилася. Внутрішня, вогкість перетворилася в лід на склі ілюмінаторів і заважала робити будь-які спостереження.

Ніколл, подивившись на термометр, побачив, що ртуть спустилася до сімнадцяти градусів нижче нуля. Отже, всупереч всякій економії, Барбікен, витрачаючи вже газ для освітлення, мусів ще витрачати його для огрівання. Низька температура всередині ядра була далі нестерпна, його господарі могли зледеніти живцем.

— Ми не можемо скаржитись, — зауважив Мішель Ардан, — на одноманітність нашої подорожі. Яка різноманітність температури! То ми засліплені світлом і насичені теплом, як індійці пампасів! То ми, як тепер, заглиблені в безкрайню темряву серед полярного холоду, мов ескімоси!

— Але, — спитав Ніколл, — яка, по суті, зовнішня температура?

— Точно така, як у міжпланетних просторах, — відповів Барбікен.

— Тоді, — продовжував Мішель Ардан, — чи не настав час зробити спробу, якої ми не могли провести, коли нас заливало сонячне проміння?

— Зараз або ніколи, — відповів Барбікен, — бо ми якраз у найсприятливіших умовах, щоб перевірити, яку температуру має простір, і побачити, чи були точні обчислення Фур'є і Пуйе.

— В усякому разі холодно, — відповів Мішель. — Дивіться, як внутрішня вогкість згусає на склі ілюмінаторів. Якщо зниження температури триватиме, — незабаром пара від нашого дихання перетворюватиметься в сніг і падатиме навколо нас.

— Приготуймо термометр! — сказав Барбікен.

Зрозуміло, звичайний термометр не дав би ніяких результатів у