Читати книгу - "Гілея"

— Спокійніше, Дмитре Андрійовичу.

— Не можу! Я звик говорити все, що думаю, так заведено у нас, шахтарів, і так мене вчить партія, — закашлявся Колишев. — А Лобан — кар’єрист і... наклепник. Це він писав на тебе анонімки і ще писатиме... Я знаю, куди він мітить, але комуністи знають ціну цьому демагогу. Провалять на конференції, аж загуде.

Треба викликати Запорожного, — сказав Мірошник і замовив Кам’янку, — Доброго здоров’я, товаришу Чупрун. Мірошник говорить. Я просив би передати Запорожному, щоб приїхав у райком... Чому не може?.. Тоді привітайте від мене і Дмитра Андрійовича. — Мірошник поклав трубку. — Завтра весілля в Запорожного...

— З ким він одружується?

— З Яринкою. Старої любові й іржа не їсть, Дмитре.

— А твою з’їла, — сказав Колишев. — Чи ще ні?

— Доїдає, — всміхнувся Роман Олексійович. — Листа отримав від Олени.

— Невже?

— Уяви собі.

— Що ж вона хоче?

— Не зрозумів... Про дочку пише, про Варю... Вже дев’ять років... Бачив ще маленькою...

— Може, повернеться? — обережно спитав Колишев.

— Ні...

Задзвонив телефон.

— Слухаю, — зняв Мірошник трубку. — Здрастуй, Іване Трифоновичу... Поздоровляю тебе від усього серця... Вудьте щасливі. Яринку вітай... Ні, не зможемо. Спасибі... Дзвонив, бо хотів зустрітися з тобою... Нічого серйозного не сталося... Гуляйте. Колишев обнімає тебе... Все добре, не турбуйся.

За вікном кружляли перші сніжинки...

«Вчора плакала тітка Ольга Заклунна. Був день народження Марти, але ніхто вже не зробив зарубки на стовпчику ганку... І ніхто не знатиме, скільки їй літ.

Максим пише, що перейшли на зимову форму. У них заметілі і довгі-довгі ночі... У нас теж довгі ночі, а снігу нема. Ілько Гнатович привіз мені німецько-руський словник, і я вже вивчила двісті слів, але граматики нема, а наша не підходить...»

Уже два місяці не показувався на хуторі дід Опанас. Востаннє його бачили перед конторою лісництва, коли пін прийшов з повинного до Каїтана. Дід, видно, йшов від далеких кошар, бо був стомлений, і довга його сорочка, штани й чоботи були рудими від піску. Дід ішов, спираючись на гирлигу, наче п’яний, натикався на плоти й на телефонні стовпи, що лежали вздовж дороги.

Дід ішов зі степу, від кошар, до яких уже, знав, не повернеться ніколи. З радгоспу приїхали два чабани.

Молоді вони були чи старі, дід Опанас не знав, бо все зливалося в нього перед очима. На Парамоновому весіллі ще добре бачив чабан, а коли добрався до потравленого лісу, наче сіра пелена опустилася перед ним. Думав, що то від сліз, аж ні: сльози висохли, а туман не розвіявся.

Нові чабани принесли дідові акта про передачу отари, щоб підписав, але Опанас відмовився.

— У степу підпишу. Хочу з отарою попрощатися.

І пішов. Дорога ледь туманіла, але тут, в степу, Опанас не міг заблукати: стільки ж років ходив по ньому! Зараз він не бачив степу, але відчував, як той торкався до нього запахами пізньої осені.

— Уже прийшли, діду! — гукнув старший чабан.

— Знаю, — дід Опанас зайшов в отару, наче забрів у зарослий вовною став.

Терлися об ноги теплими боками вівці, лизали руки ягнятка. Дід Опанас шукав Графа.

— Жени Графа, — сказав чабан Жуку, і той прокладав йому дорогу.

Дід Опанас підійшов до Графа, взяв за роги і нахилився: бачив розпливчатий контур великої голови. Граф слухняно пішов за чабаном. Так вони вдвох і вийшли з отари.

Дід Опанас сів на землю, і тепер Граф дивився просто в зажурені очі чабана. Він пам’ятав ці очі й шкарубкі руки ще змалечку. Граф витягнув шию і потерся вогким ротом об чабанову бороду.

— Прощаюся з вами, — сказав дід Опанас. — Не буду вже вас пасти, не буду стригти, не буду заганяти в кошари, коли настане негода... І тебе, Графе, не побачу більше. Якби ти був розумний, то прокляв би тебе навік і здав би на м’ясопоставку за те, що таке горе приніс ти на наш хутір... Тепер мені до могили не буде спокою, бо, якби я не лишив отари, то зеленіли б лісочки. Все одно проклинаю тебе...

Граф нижче опустив голову і, здалося, сказав чабану:

«Я не знав, що то ліс... Я ніколи не бачив лісу... Ми їли зелені гіркуваті вінички. І я досі не знаю, за що нас били кілками і вилами люди... Ми так перелякалися, що ти сам нас три дні збирав по степу... Я — баран, я — не винен...»

— Що ж, живи, — промовив чабан і обняв Графа. — Бережи отару...

Дід Опанас навмання підписав якогось папірця і попрощався з чабанами.

Біля контори лісництва стояли люди, чекаючи, поки закінчиться нарада в директора. Шанобливо привіталися з чабаном.

— Сідайте, — хтось підсунув дідові чурбака.

— Може, вас додому провести?

— Не треба. Я постою... Хочу директора побачити, йому сказати і вам...

На сходах почулися кроки — закінчилася нарада.

— Он директор, — показав хтось на Каїтана. — Дід Опанас до вас прийшов, Степане Стратоновичу.

Каїтан зупинився:

— Чого вам треба?

— Підійди, — промовив чабан, — бо не бачу тебе...

Каїтан підійшов, їх оточили люди.

— Все одно не бачу, — з