Читати книгу - "Диявол у Білому місті"

Колишній мер реагував на їхні закиди з гумором. Виступаючи перед великою групою прихильників в «Аудиторіумі», Гаррісон сказав, що Еллертон «найкращий, найвидатніший різник і заколювач свиней. Я це визнаю — і не стану судитися з ним за те, що він тим самим різницьким ножем калічить королівську англійську мову — він просто по-іншому не може».

Гаррісон швидко завойовував підтримку.

Патрік Прендерґаст, молодий ірландський іммігрант, пишався оновленою популярністю Гаррісона і вважав, що він і сам багато чим прислужився в просуванні колишнього мера в новій кампанії. У Прендерґаста з’явилася ідея. Коли саме це спало йому на думку, він точно сказати не міг, але вона з’явилася і потішила його. Він багато читав про закони та політику й розумів, що перший закон політичної машини такий: якщо ти працюєш на благо машини, вона тобі віддячить. Гаррісон йому зобов’язаний!

Ця думка зійшла на Прендерґаста, немов осяяння, як перший ранковий промінь, що торкається верхівки Храму масонського братства, але тепер він міркував про це тисячу разів на день. Вона стала його скарбом, від неї він розправляв плечі й тримав голову вище. Коли Гаррісон виграє, усе зміниться. А Гаррісон переможе. Злет ентузіазму в міських районах, здається, робив перемогу Гаррісона невідворотною. Коли його оберуть мером, вважав Прендерґаст, Гаррісон неодмінно дасть йому посаду в себе. А як же інакше? Це ж і є закон машини, так само незмінний, як ті сили, що штовхають експрес «Chicago Limited» через прерію. Прендерґаст хотів стати муніципальним юристом-консультантом. Годі оцих хлопчаків, які не знають, де їхнє місце; годі ходити отією жовтою багнюкою, яка чвакотить між бруківкою; годі нюхати сморід дохлих коней посеред вулиці. Коли Гаррісон сяде в крісло мера, до Патріка Прендерґаста прийде порятунок.

Ця думка викликала піднесення. Прендерґаст накупив поштівок і розіслав захоплені слова всім, хто мав скоро стати його поплічниками та членами того самого клубу — суддям, юристам, комерційним королям Чикаго. Не забув він і свого доброго товариша Альфреда С. Трюда, адвоката.

«Любий мій містере Трюд…» — почав він. Далі він хотів написати «Алілуя!», але з деякими словами в нього були труднощі. Проте він гарячково схопився за перо.

«Алелуїя! — написав він. — Спроба банди “Геральд” стати на перешкоді народному волевиявленню не вдалася. І Картер Г. Гаррісон, вибір народу, стане нашим наступним мером. Переконання газетярів виявилися ганебно спростованими. Що я можу сказати про нещасного кандидата Вашингтона Гізінґа — це те, що він перебуває “у хвості” моїх симпатій. Маю надію, нинішня важка ситуація не розчавить його — і шановану газету. Слава Отцю, і Сину, і Святому Духу!» Він накидав ще декілька рядків і завершив послання: «Урешті-решт, дружба — ось істинне випробування характеру.

Щиро,

П. Ю. Дж. Прендерґаст»

І знову щось у цій картці привернуло увагу Трюда. Чимало інших адресатів послань Прендерґаста теж звертали на них увагу, незважаючи на гори пошти від справжніх колег і товаришів, адже в цей час кожен, хто вмів писати, писав листи. У цих айсбергах слів, що пливли в ХХ століття, картка Прендерґаста — то лише один малий кристалик, що зблискує божевіллям, благає, щоб його взяли й поклали в кишеню.

І це послання Трюд також зберіг.

У квітні 1893 року громадяни Чикаго обрали Картера Генрі Гаррісона на п’ятий термін. Готуючись до ярмарку, він замовив двісті бочок віскі для розваги поважних осіб.

А от про Патріка Юджина Джозефа Прендерґаста він не подумав.

На той час Голмс відклав будь-які інші операції з майном Мінні. Мінні розповіла своїй сестрі Анні про передавання землі в Форт-Ворті, і тепер Голмс відчув: Анна починає будувати підозри щодо його істинних намірів. Але це його не дуже турбувало. Розв’язати цю проблему було дуже просто.

Одного ясного та свіжого весняного дня, наче в пориві дивацтва на рівнодення, Голмс запропонував Мінні запросити сестру до Чикаго на Всесвітню виставку. Його коштом.

Мінні дуже зраділа й негайно написала про цю добру новину Анні, і та одразу погодилася. Голмс знав, що так і буде, — а як же інакше? Сама тільки можливість побачитися з Мінні уже була привабливою. А коли додати Чикаго й великий ярмарок, то все це разом стає занадто великою спокусою, щоб від неї відмовитися, незалежно від думки Анни про його стосунки з Мінні.

Мінні ледве змогла дочекатися кінця навчального року, коли сестра нарешті могла залишити свої обов’язки в академії містечка Мідлотіан. Мінні збиралася показати Анні всі дива Чикаго — і хмарочоси, і крамницю Маршалла Філда, і «Аудиторіум», і, звичайно ж, виставку, — але над усе вона бажала познайомити Анну із власним дивом, містером Генрі Ґордоном. Зі своїм Гаррі.

Нарешті Анна зможе покласти край своїм підозрам.