Читати книгу - "Диявол у Білому місті"

Голлінґворт також давала мудрі медичні поради, як-от: «Не сидіть між хворим на лихоманку й вогнем» — і наводила всілякі способи невідкладної медичної допомоги, наприклад у разі випадкового отруєння. Серед способів, які добре викликають блювоту, був і такий, як тютюновий клістир.

Якоб Рііс, журналіст із Нью-Йорка, який заповзявся відкрити читачам жахливі умови життя американської бідноти, прибув до Чикаго, маючи наразі серйозніші плани. У березні він виступав з промовою в «Галл-гаусі», новітньому соціальному центрі, заснованому Джейн Аддамс — «святою Джейн». «Галл-гаус» став бастіоном прогресивної думки, повним вольових молодих жінок, «між яких, — як описував один відвідувач, — інколи трапляються й серйозні, запобігливі й люб’язні чоловіки, які, перепрошуючи, тихенько ходять із кабінету до кабінету». Кларенс Дарроу регулярно ходив пішки з поблизького «Рукері» до «Галл-гаусу», де його інтелект і вміння співчувати знедоленим викликали захоплення, але позаочі обговорювався його неохайний одяг і далека від ідеалу особиста гігієна.

У той час, коли Рііс мав виступати, він і Аддамс були двома найвідомішими американцями. Рііс обійшов найгірші квартали Чикаго й оголосив їх ще гіршими за будь-що, бачене ним у Нью-Йорку. У своїй промові він торкнувся того, що насувається Всесвітня виставка, і нагадав слухачам: «Варто зайнятися прибиранням, так би мовити, вдома, дати лад своїм вулицям і провулкам; навіть за найгіршої пори в нас, у Нью-Йорку, не бувало такого бруду».

Власне, Чикаго уже намагався дати собі лад — і чистота виявилася неабияким випробуванням. Місто зібралося на силі прибирати все сміття, оновити покриття на вулицях і провулках. Доручило інспекторам із задимленості скласти нове розпорядження проти диму. Газети оголошували хрестовий похід проти брудних провулків і надлишкових димів, писали про найгірших порушників чистоти — серед таких опинився й нещодавно відкритий Храм масонського братства, побудований Бьорнемом; цю будівлю «Chicago Tribune» уподібнила до Везувію.

Керрі Ватсон, головна мадам Чикаго, вирішила навести лад і у власних володіннях. Її бордель уже був розкішним — там за кеглі в боулінгу правили пляшки холодного шампанського, — але тепер вона вирішила збільшити кількість номерів і подвоїти штат.

Вона, як і решта господарів борделів, передчувала сплеск попиту. І вони не розчарувалися. Їхні клієнти, очевидно, також. Пізніше інша мадам, яку звали Чикаго Мей, згадувала той шалений рік не без відрази: «Які жахливі речі виробляли деякі дівчата! Як згадаю, мені просто недобре стає. Самі тільки згадки подробиць деяких з отих “цирків” — не для друку. На мою думку, навіть Рим у його найгірших виявах не порівняти з тими страшними днями в Чикаго».

Чоловік, який допомагав зробити Чикаго таким прихильним до Керрі Ватсон і Чикаго Мей, а також Міккі Фінна й «Лазника» Джона Кофліна та кількох тисяч інших господарів салунів та гральних закладів, — то був Картер Генрі Гаррісон, який за чотири терміни на посаді мера зробив чимало для того, щоб Чикаго стало місцем, де до людських вад ставилися поблажливо, навіть коли за тими вадами стояли великі амбіції. Програвши вибори 1891 року, Гаррісон почав володіти газетою «Chicago Times» і став у ній редактором. Наприкінці 1892 року він, однак, дав усім зрозуміти, що радо став би «мером ярмарку» і керував би містом у його зоряний час, але стверджував, що лише очевидні ознаки бажання громадськості можуть змусити його взяти участь у виборчій кампанії. Громадську підтримку він одержав. По всьому місту стали виникати асоціації Картера Г. Гаррісона, і ось на початку 1893 року Картер став одним із двох кандидатів від Демократичної партії, другим був Вашингтон Гізінґ, редактор потужної німецькомовної щоденної газети «Staats-Zeitung».

Усі газети в місті, крім його власної «Times» були налаштовані проти Гаррісона, так само, як Бьорнем і більшість передових чиказців. На думку Бьорнема та всіх решти, нове Чикаго, втілене в Білому місті, що зростає в Джексон-парку, вимагає нового голови, і аж ніяк не Гаррісона.

Легіони міських робочих людей із ними не погоджувалися. Вони завжди сприймали Гаррісона як свого, «нашого Картера», хоча він і походив із кентуккійських плантаторів, закінчив Єльський університет і вільно володів французькою та німецькою, міг цитувати напам’ять довгі фрагменти з Шекспіра. Він пробув на посаді мера чотири терміни; п’ятий термін у рік великого ярмарку видавався цілком доречним — районами міста котилася хвиля ностальгії.

Навіть суперники визнавали, що Гаррісон, попри своє привілейоване походження, був дуже переконливим кандидатом для нижчих верств міста. Він був особою магнетичною. Він умів і бажав говорити з будь-ким про будь-що та вмів опинитися в центрі будь-якої розмови. «Усі його друзі це помічали, — згадував Джозеф Міділл, колишній спільник, а пізніше — найзапекліший суперник Гаррісона, — вони тільки жартували й усміхалися, визнаючи це, і називали цей феномен “картер-гаррісонія”». Навіть у шістдесят вісім років Гаррісон випромінював силу й енергійність, і жінки загалом погоджувалися, що він став красивішим, ніж був у п’ятдесят. Він двічі став удівцем і, за чутками, мав значно молодшу коханку. У Кратера були сині очі з великими зіницями й лице практично без зморщок. Свій юнацький дух він пов’язував із великим дозами ранкової кави. Його дивацтва викликали симпатію. Він любив кавуни; у сезон він їх їв тричі на день. Також він мав слабкість до взуття (кожного дня тижня взував інші черевики) і до шовкової білизни. Майже кожен бачив, як Гаррісон їде вулицями верхи на своїй білій кобилі кентуккійської породи в м’якому капелюсі з опущеними крисами, залишаючи за собою слід сигарного диму. У промовах під час своєї кампанії він часто звертався до опудала орла, що його носив з собою як реквізит. Міділл звинувачував його в потуранні найницішим інстинктам міста й водночас називав його «найдивовижнішою людиною, яка будь-коли жила в Чикаго».

На диво панівному класу міста, 78 відсотків з 681 делегатів зборів Демократичної партії виявилися за Гаррісона на першому голосуванні. Демократична еліта благала республіканців висунути такого кандидата, якого могли б підтримати й вони, кого завгодно — тільки щоб не повернувся