Читати книгу - "Львів самотніх сердець"

— І не соромно їм, — обурювався Леві, — чорнооким, розкосим нащадкам сарматів[45], воювати із близьким по крові турецьким народом? Адже не про віру дбає шляхта! Тільки доходи з маєтків хвилюють знатні польські родини. Позбувшись цього, вони жалібно просять відбити Поділля, щоб знову віддаватися ніжним насолодам!

Пані Сабіна делікатно промовчала. Чи варто заглиблюватися в релігійні суперечки, подумала вона, якщо Леві може розчаруватися в мені через багатство П’ястів, яке я втратила так само, як ті, кого він засуджує, Чарторийських, Сенявських та Замойських з Ходкевичами?

…Вінчали їх двічі: спочатку Леві одружився на Сабіні за мусульманським обрядом, а потім, про всякий випадок, Сабіна привела Леві до старовинного костелу і вмовила ксьондза провести повторну церемонію. Ксьондз, зрозуміло, спочатку не погоджувався, адже Леві у святковому тюрбані, шароварах аж ніяк не виглядав на правдивого католика, але все ж, після довгих роздумів, неохоче перевінчав дивних закоханих. Католицька церква на Поділлі залишалася заручницею султанського милосердя, її терпіли, як терпіли в Стамбулі грецькі та вірменські церкви, переслідуючи, але дозволяючи годувати свою паству. Правила категорично забороняли подібні шлюби, однак тут турецький Кам’янець, а не Рим, і хто знає, чим для молодого ксьондза обернеться відмова обвінчати турецького єврея Леві?

У крайньому випадку, подумав спритний священнослужитель, виправдаюся тим, що мене змусили вінчати польку з турком, погрожуючи смертю, і архієпископ вибачить.

Зробивши подвійно святотатський обряд — адже пані Сабіна формально була дружиною Ґжеґожа — ксьондз вніс імена молодих до товстої книги, обтягнутої чорним сукном, що закривалася на срібні застібки.

Коли ж, нарешті, Леві став паном чарівної панянки, він ледь не запанікував, злякавшись… її вбрання. Справа в тому, що Сабіну привчили носити корсет, хитромудрий винахід із зашитих у тканину китових пластин. Знатна дама Речі Посполитої ніколи й не сміла показуватися без корсета, звикаючи до китової броні, немов це її друга шкіра.

Уперше обійнявши Сабіну за талію, Леві здивувався, відчуваючи під рукою не молоде гаряче тіло, а якісь підозрілі ребра. У голову відразу стали заповзати негарні думки, на кшталт тієї, що в казках героєві діставалася мила дружина, але не із плоті й крові, а безтілесний дух, який навіть обійняти не вдається. Леві не на жарт злякався. Дух, що обернувся красунею, знімав на ніч голову, щоб було зручніше розчісуватися, не ходив, а літав по землі, не маючи ніг. Пані Сабіна теж ходила швидко, майже літаючи, скаржилася Леві, що їй важко розчісувати своє густе чорне волосся.

— Що, коли вона — суккуб? — потерпав від сумнівів Леві. — Доведеться чекати ночі. Вночі стане ясно, хто вона, моя Сабіна — земна жінка або примара, що обдурила мої надії?! — вирішив Леві. — Втім, весілля із суккубом — гідне покарання для такого грішника! Я не гідний кохання…

І от ця ніч настала. Леві намагався зняти із Сабіни сукню, намацуючи пальцями тверді, прямо не людські, «ребра» корсета.

Точно кістки, — похолов він, — кістяк!

Довга бордова сукня впала до ніг Леві.

Він підняв очі й побачив Сабіну, одягнену в щось неймовірне, що очевидно, мало бути нижньою білизною. Тіло її в боках і на грудях стягав бежево-сірий, небагато прикрашений тонкими нитками візерунку, корсет. Те, що Леві прийняв за кістки, було пластинками китового вусу, неприємними на дотик. Крім усього, пані Сабіна хизувалася в кумедних панталончиках, обшитих шлярками, а до панталончиків стрічками прив’язувались панчішки.

— А як же це зняти?! — присвиснув Леві, розуміючи, що дружина його зовсім не суккуб і не інкуб, а цілком нормальна полька, одягнена згідно своєї чудернацької моди.

— Я сама не вмію, — розгублено зізналася Сабіна, — там, на спині, повинні бути гачечки…

Леві ніколи раніше не доводило розстібати гачечки на корсетах польок. Може, він занадто перехвилювався, або не догадався, як розчепити зчеплені застібки, тільки зняти китовий панцир із Сабіни йому вдалося не відразу.

— Піду на кухню за ножем, — сказав Леві, відпускаючи Сабіну. Він приніс великий гострий ніж для риби і, акуратно відсунувши краї корсета від ніжної смаглявої шкіри, розрізав тугу тканину.

На підлогу полетіли кавалки надзвичайно щільного китового вуса, клапті тканини, розрізане мереживо…

— Можеш вважати, Сабіно, мене східним деспотом, — сказав Леві вранці, — але щоб мені не було жодних корсетів! Я ледь не вмер з переляку, коли намацав ці жахливі кістки, подумав, що ти — суккуб! Є ж спідні сорочки, носи їх…

— А суккуб — це привид?

— Ага. Суккуби вміють знімати власну голову.

— Я цього не вмію, — відказала Сабіна, — не переживай…

…Зима в Кам’янці випала сніжною. Під товстою шапкою білих пластівців навіть високі химерні подільські пагорби начебто поменшали. Турки призупинили будівництво великого мосту: розчин на яєчних білках і козячому сирі для скріплення каменю, на морозі втрачав свої чарівні якості. Леві того дня йшов у вовчій шубі, згинаючись від ваги налиплого на шерсть снігу. Мусив тепер крутитися: мав у місті дві крамниці й кав'ярню, однак не сподівався отримати з того прибуток такий, як від львівської торгівлі під іменем Османа Седе. Все-таки Кам’янець — не Львів, міркував він, зате тут немає інквізиції, і є Сабіна, за кохання до якої ніхто його не спалить…

Повертаючись