Читати книгу - "Чорна акула в червоній воді"

залежність цієї осоружної напруги від сили струму чи навпаки, виходила якась змійка, що вихилялася то туди, то сюди. Вона підійшла до викладача вже, мабуть, уп’яте зі своїм графіком, коли виявилося, що вони залишилися в лабораторії лише удвох. Викладач подивився на Софіїн графік з відвертою нудьгою і сказав:

— Слухай, приходь завтра, га?

Софія також подивилася на свій графік, але з відвертою ненавистю, і ледве не розплакалася. Вона приходила виконувати цю лабораторну принаймні вже втретє. Побачивши такий розпач на її обличчі, «радіотехнік» розреготався і запропонував відвезти її додому. Додому вони, звісно, не поїхали, а зупинилися біля якогось кафе і випили кави. Потім шампанського. І, Софія вже не пам’ятала як, знову опинилася на тій же кафедрі радіотехніки і в тій же лабораторії. В підсобці на шкіряному дивані вони довго цілувалися. Потім викладач цілував і роздягав її. Софія згадала, що їй зовсім не було соромно, хоч вона лежала перед ним зовсім оголена. Викладач звідкись добув простирадло. Скинув краватку, сорочку. Софія пам’ятала, що сорочка була біла, а краватка — синя в сіру цяточку. Він розстебнув змійку на брюках і тоді вона вперше побачила те, що мало увійти в неї. О господи, воно мало просто жахливі розміри! Та ця штука зараз розірве її!

Софія скрикнула, підібгала ноги і, обхопивши руками коліна, забилася в куток. Він став перед нею на коліна і, взявши за щиколотки, потягнув до себе.

— Ні, — не приховуючи жаху, скрикнула Софія, — ні!

— Що таке? — не зрозумів він і спробував розсунути руками її коліна.

— Ні! — знову скрикнула вона. — Нізащо!

— Що трапилося? — запитав він і, здається, раптом зрозумів. — Це вперше?

Софія навіть не ворухнулася.

— Скільки тобі років?

Він торкнув її за плече і повторив запитання.

Вона відповіла:

— Сімнадцять.

— А щоб тебе, — вилаявся він. — Навіть неповнолітня!

Роздратовано шпурнув їй одяг. Та побачивши, що вона не ворушиться, сів поряд і почав її одягати. На цьому все й закінчилося. Наступного дня вони зустрілися в коридорі і ледь привіталися — Софія, опустивши очі, а він — дивлячись кудись у неї над головою.

Втім, як кажуть, немає лиха без добра. Того ж дня Софія зовсім випадково помітила, що по всіх лабораторних роботах в неї стоїть «залік».

Софія труснула головою, проганяючи спогади. Поряд з будинком метеостанції на лузі пурхають у танку метелики — червоно-чорні, білі в чорну цятку, з синіми крилами і смугастим черевцем. Їх так само багато, як і в місті. Вони збираються у барвисті зграйки, водять веселкові хороводи.

Тут Софія зіткнулася ще з однією особливістю роботи на важкодосяжних станціях, про яку раніше не мала уяви. Цю особливість можна назвати великою нудьгою. В Харкові вона трохи не щодня ходила в кіно, відвідувала якісь вечірки. Тут у неї не було можливості навіть подивитися телевізор. До найближчого ретранслятора — кількасот кілометрів. Залишається радіоприймач, але й він вже надокучив.

Софія, щоб чимось заповнити вільний час, почала збирати колекцію з метеликів. Вірніше, до її появи на станції цим уже займалася Ліна, але кинула. Софія просто знайшла альбом і вирішила закінчити колекцію. Метелики майже не бояться її, вона підкрадається, бере блакитного махаона за крильця і лише тоді згадує, що альбом з метеликами вчора зник. «На важкодосяжній метеорологічній станції зник нікому не потрібний альбом з метеликами», — звучить на зразок анекдота. Наприклад, того — про негра, що загоряє на пляжі. Може, взяла та дурепа Ліна?

Софія повертається до будинку. Навшпиньки підходить до кімнати сестер. За дверима тиша. Зазирає досередини — нікого. У кімнаті страшний розгардіяш. Софія заходить, причиняє за собою двері. Зазирає у всі кутки, до тумбочки, під ліжко. Альбома ніде не видно. Ще раз оглядає кімнату. Крім плакатів з культуристами, що грають величезними м’язами, нічого більше не впадає в очі. Вона зачиняє двері і виходить на ганок.

— Привіт! — весело гукає до неї Ліна і привітно махає рукою.

Тіни поряд з нею немає, вона бродить лугом, збирає квіти і мугикає якусь пісню.

— Привіт! — відповідає Софія. — Ти не бачила альбома з метеликами?

На обличчі Ліни з’являється ненагране здивування:

— Альбома? В котрому я почала збирати метеликів, а потім віддала тобі? Ні…

— Він кудись зник, — пояснює Софія, розуміючи, що Ліна говорить правду.

— Знайдеться, — безтурботно кидає Ліна. — Ця станція, здається, — єдине місце, де ніщо не може зникнути безслідно. Хіба що поцупить якийсь птах, — вона відразу ж забуває про Софіїне запитання, підводить голову і довго дивиться на хмару, що зависла над станцією:

— Що це за хмара, ти дивилася атлас?

Для визначення назви хмар на станції є великий атлас-класифікатор хмар, де можна знайти фотознімок будь-якої хмари та її латинську назву.