Читати книгу - "Після злучення тварина сумна"

Не будемо докладно переповідати усю історію, за мотивами якої український режисер Михайло Іллєнко через декілька років таки випустить у широкий кінопрокат картину під назвою «ТойХтоПройшовКрізьВогонь». Скажемо одне, що у той самий момент, коли Ганна Антонівна розповідала Лесю про ту історію, сталося у нього видіння.

Він — у бездоганному смокінгу і лакованих туфлях, з ідеально виголеною головою, стоїть разом зі знімальною групою на сцені кінопалацу, де зазвичай відбувається вручення премії Американської кіноакадемії, і тримає золотого Оскара. Позаду нього величезний світлодіодний екран, на якому надпис: «Переможець у номінації «Кращий закордонний фільм» — кінострічка «Малоросійський ірокез!», продюсер, сценарист та режисер — Олесь Білий, Росія!»

«Чому Росія?» — спитаєте ви?

Відповімо словами головного героя: «А хіба, блядь, в цій сраній Україні є кінематограф? Хіба ці йобані хохли здатні створити нормальне кіно? Та у них же ж взагалі кінематографічної школи нема. Третього сорту, людиноподібні двоногі сотворіння без смаку, традицій та вміння працювати!»

Словом, здалося в той момент Лесю, що він натрапив на золоту жилу! На історію, яка ще не відома широкому загалу, але яка може бути базовою для створення геніального сценарію, роману, документального кіно (необхідне підкреслити)! Історія фантастична!

— Так а що Іллєнки тут робили? — ледь утримуючи на обличчі маску байдужості, перепитав ще раз екскурсоводку наш герой.

— А вони кіно хочуть знімати про Даценка! Кажуть, що дуже цікава як для кінематографу історія!

— А-а-а-а, — удавано кволо й індиферентно протягнув Лесь і закусив губу, а сам подумав: «хуй вам!»

Як подумав, так і зробив! Майже три місяці вивчав книжечку про Даценка, яку купив у Ганни Антонівни за 20 гривень («Тільки рік тому власним коштом видали!» — сказала та, забираючи гроші), збирав матеріали, нишпорив Інтернетом, ходив до канадійської та американської амбасад і, нарешті, познайомився з рідною небіжкою Івана Даценка, Галиною Іванівною, яка мешкала у Полтаві й тримала величезний архів. Бо мати її (рідна сестра Івана Даценка), як вмирала, сказала таке: «Як не покладеш, Галю, квіти на! могилу брата у Канаді, не заспокоїться душа моя!»

Весною того ж року письменник і публіцист Лесь Білий відіслав здебільшого у російські видавництва та кінокомпанії синопсис майбутнього роману-сценарію під робочою назвою «Малоросійський ірокез», який закінчувався таким абзацем:

«Лише раз на рік, у день літнього сонцестояння, двері заповідної частини резервації племені Мохове Кахавейк відкриваються для всіх охочих, аби ті могли бути присутніми при «Святі Сонця» і звершенні обряду ініціації (посвячення молодих хлопців у воїнів). Поруч з майданом, де відбувається цей обряд, знаходиться старовинне багатовікове кладовище, на якому ховають виключно вождів Мохаве. Це кладовище є найбільшою святинею племені. Саме там покоїться прах вождя на ім'я «Чіф зе покен фаєр», або «Того, хто пройшов крізь вогонь» — простого малороса з-під Полтави, Героя Радянського Союзу Івана Івановича Даценка.

Разом із племінницею покласти квіти на його могилу, вшанувавши гордий, волелюбний і незламний дух Радянського Героя — ОБОВ'ЯЗОК НАШОГО ПОКОЛІННЯ!!!

І от маємо результат! Уже наприкінці травня Лесь отримав електронні листи від декількох російських кінокомпаній зі згодою розглянути можливість запуску цього проекту. Причому серед кінокомпаній були такі монстри, як «Мосфільм», «ТРИТЕ» Микити Міхалкова і «Art Pictures» Фєді Бондарчука, що саме випускав у прокат свою легендарну «9-ту роту»!

«Йес! Вони на гачку!» — подумав у той момент Лесь і, не гаючи часу, вступив у перемовини. Більше за все йому сподобалася пропозиція Фєді, який зажадав особистої зустрічі в Москві (коштом компанії), під час якої висловив однозначну думку, що ідея йому подобається, він бачить себе співрежисером і виконавцем головної ролі і готовий дати аванс, щоб розпочати роботу над сценарієм. Загальна сума контракту сягала 50 000 доларів (нарешті куплю собі окрему квартиру! — пронеслося в голові у Леся), а тому, підписавши контракт і— отримавши аванс у розмірі 10 000 доларів, він знову відбув на свою Україну писати «справжній національний шедевр»!

Останніми роками Лесь виробив у собі звичку діяти «системно» і «структуровано», чого б це не стосувалося. Кляті лінощі, необов'язковість, потурання інстинктам, самовиправдовування, дрібне емоційне шахрайство, одним словом все, що притаманне слов'янському творчому менталітету, він випалював у собі нещадно, раз у раз промовляючи «арбайтен унд дісціплінен і ворог, бля, капітулірен».

Як наочний образ ворога, окрім братів Іллєнків, він завжди тримав перед очима усю бандерівську грядку українських авторів, представників так званого «укрсучліту». Всі ці Рябчуки-Винничуки, Андруховичі та інші Іздрики-Ірванці-Єшкілєви, а також Ульяненки, Забужки, Прохаськи та інші потенційні конкуренти у написанні «сценарію століття» з кожним його влучним рядком, з кожною вдалою сценою отримували своє по заслугах. Він писав