Читати книгу - "Після злучення тварина сумна"

Проте одна зустріч, яка сталася у майже міфічній Диканьці, внесла в його життя певні корективи.

Насправді, він приїхав сюди, щоб поновити оті люті почуття про нинішню неоковирну диканьську реальність, про «тупо хохяцкій посьолок городского тіпа, где даже на Рождество молодьож собіраєтся не в храме, а у місцевого генделика, где, как ви понімаєте, соврємєнниє Вакули і Оксани не колядкі распевают, а чісто с півом і сємкамі отдихают под «Владімірскій Централ» і «Бєлий лебедь на пруду»!

Та й завернув собі до місцевого краєзнавчого музею.

Так і хочеться у цьому місті пафосно, по-тарасобульбовськи заголосити: «Агов, пани-браття, чи були ви колись у Диканьському краєзнавчому музеї? Чи дотикалися до славної диканської минувшини з її Кочубеями, Мотрями, Катрями, Свято-Троїцькою та Миколаївською церквами, що про них розповідає славна жінка-екскурсовод на ім'я Ганна Антонівна? З її героїчними постатями, серед яких не тільки Гоголь, але й видатний льотчик Іван Іванович Даценко — Герой Радянського Союзу і вождь племені Мохаве Кахавейк! Як? Ви нічого не чули про Івана Івановича Даценка? Ну, тоді ви — лохи, панове, справжні хохляцькі лохи! Бо піднімається нині з Землі Руськой цар — рівному якому не знайдеться у світі, й усіх вас, бляді бандеровскіє, які героїв своїх справжніх малоросійських не цінують, у асфальт закатає!»

Проте до справи! Зазирнувши того дня до Диканьського краєзнавчого музею, Лесь ніс до носа зіткнувся з «групою таваріщей», яких він добре знав і тихо ненавидів. То були кінорежисери брати Іллєнки, Юрій та Михайло, з ними був ще синок Юрія Андрій (лютий молодий націоналюжка, що злигався з відомим праворадикалом Олежкою Тягнибоком) і ще пару людей, яких Лесик не знав, але оскільки вони говорили із діяспорянським акцентом, то точно упізнав у них тих «канадійшьких чи американшьких» жлобів, що у вирі подій останнього часу сунули в Україну, як сарана.

Жлоби й націоналісти якраз прощалися з Ганною Антонівною, чемно їй дякуючи (аж зригнути захотілося від їхнього акценту), і поки Лесик здавав свій верхній одяг до гардеробу, вони вже пішли собі геть!

— А то ви до музею? — звернулася до нього Ганна Антонівна. — Може, хочете екскурсію? Усього десять гривень!

«Усього десять гривень!» — зловтішно подумав Лесик про хохлів, що ладні продавати свій рабський труд за копійчини, а сам мовив:

— Давайте!

Екскурсія першим поверхом, де йшлося про історію Диканського краю відтоді, коли тут були ще стоянки первісних людей і аж до того моменту, як революційно налаштований місцевий народ зрівняв з землею палац славних Кочубеїв, дуже потішила Леся. В деяких місцях екскурсії він відверто реготав, удавано хапаючись за живіт, особливо коли Ганна Антонівна почала у якомусь місці оповіді виводити історію української хати від Трипілля: «Бо хата для українця — то увесь всесвіт! — виспівувала вона лагідним своїм голосом, — а тому українці самодостатні, бо живуть у злагоді з Богом і стихіями. Держава їм як така не потрібна,"бо не було ще в історії України такої держави, яка б була за суттю Українською. От, може, тепер Ющенко щось зробить!..»

У цьому місці він знову ледь не блювонув! Лесь ледве себе стримував, щоб не вступити з екскурсоводкою в полеміку, але оскільки вважав її істотою значно нижчою за соціокультурним та інтелектуальним рівнем, а також історично-суспільною вагою, то вирішив не опускатися до рівня цієї «національно-свідомої почвари». Просто нахабно іржав, принижуючи її таким чином. За свої десять гривень задоволення мав купу!

Ганна Антонівна, здається, зрозуміла, з ким має справу. В очах її запалилися сірі холодні вогники. Тон розповіді зробився сухим і байдужим, губи склалися у сувору нитку, а долоньки раз у раз стискалися у кулачки.

— А чого це Іллєнки у вас робили? — піднімаючись сходами на другий поверх, запитав у неї Лесь.

— Даценком цікавилися...

— Ким?

— Іваном Даценком.

— А хто це такий?

— Зараз на другому поверсі я вам про нього розкажу.

Вислухавши коротеньку оповідь про те, як місцеві мешканці на місці шикарного палацу Кочубеїв у 20-ті роки минулого сторіччя побудували свинарники, як половина усього диканьського повіту вимерла під час Голодомору у 1932-1933 роках, історію про перший залп систем залпового вогню «Катюша» у 1941-му, що пролунав саме на землі Диканьщини, Лесь з Ганною Антонівною нарешті дісталися стенду, де висів портрет героя.

«Іван Іванович Даценко народився у 1918 році в селі Чернечий Яр Диканьського району Полтавської області, — почала свою монотонну оповідь екскурсовод, вказавши рукою на фотографію за склом. — Наприкінці 1930 років поступив до Чкаловського авіаційного училища, яке і закінчив у 1940-му. З перших днів війни він воював у складі ланки бомбардувальників дальньої авіації. У 1943 році його було нагороджено орденом Леніна та золотою зіркою Героя СРСР. Відтоді старший лейтенант Іван Даценко через добре знання англійської мови очолив спецзагін дальньої авіації, який у співпраці з союзниками (американськими пілотами) проводив військові операції. Навесні 1944 року року ланка важких бомбардувальників вирушила з летовища під Полтавою у напрямку Львова із завданням зруйнувати вузлову залізничну станцію та летовшце в районі Скнилова. На підльоті до Львова ланка потрапила під приціли німецьких зенітних батарей. Усі пілоти бачили, як флагманський літак, яким керував Даценко, взятий у перехресне світло прожекторів, спалахнув від влучних пострілів німецьких зенітних орудій і вибухнув у повітрі.

Довгі 25 років на Батьківщині героя, шанували його пам'ять, встановлювали меморіальні бюсти, проводили військові ігри «Зарниця», називали вулиці й школи його ім'ям.