Читати книгу - "Майдан. (Р)Еволюція духу"

…Півтора місяця я просидів, засипаний снігом у селі Плисецьке, пишучи неполіткоректний автобіографічний роман «Доба. Сповідь молодого бандерівця» про українські визвольні змагання початку 90-х років, активним учасником яких був сам, про Національний академічний театр російської драми ім. Лесі Українки, де пропрацював майже 13 років, про різних нині діючих публічних персон при владі, які у ті далекі 90-ті тільки починали свою підступну проросійську діяльність і яких знав особисто. «А ти не боїшся?» — запитав мене Влад Кириченко, власник видавництва «Наш Формат», яке взялося опублікувати мої тексти. «Боюся, а що робити?» — знизував я плечима, але відступати вже нема куди. Орест Лютий покотився країною. В Ютубі кліпи набирали сотні тисяч переглядів. Почалися гастролі і погрози мене вбити, відірвати яйця, закопати в землю, викрити в нацизмі, жидівстві і педерастії, а також одночасному запроданстві російському ФСБ і Держдепу США. Колишні замовники з Донецька, Харкова, Одеси, Дніпропетровська та й Києва — замовкли навіки. Трохи рятував Львів. Виступи у клубах за копійки — у порівнянні із моїми шоу-бізнесовими гонорарами — аж зовсім не компенсували витрати на проект. Але яке досі не знане задоволення! Ти робиш і кажеш те, що рветься із твого серця, а не те, що написано у твоєму сценарії. Ти живеш від концерту до концерту, бо тільки там ти справжній. Дякую всім, хто підтримав нас у ту мить. Без вашої підтримки було б дуже зле… А ще хочу сказати, що всі можливі кошти, які зароблялися від того дня, одразу ж перенаправлялися у нові проекти, каталоги, книги, виставки. Я не купував собі нічого зайвого, крім нехитрої їжі, та ще заправляв авто, і був би абсолютно щасливий, якби дружина безперешкодно допускала мене до дітей, але такого майже не траплялося, бо, на її думку, татко став націонал-фашистом, перетворився на упиря і демона, що ночами п’є кров донецьких і луганських немовлят. Але ми воювали як могли. У вересні 2012 року у Львові на Форумі видавців презентували роман «Доба» і перший альбом Ореста Лютого «Лагідна українізація». У жовтні пішов у роботу великий проект альманаху «Жлобологія», де зібрано усі напрацювання митців-жлобістів за останні роки, а також 33 есе видатних українських письменників, культурологів, мистецтвознавців на цю тему. В березні 2013-го у видавництві «Остання барикада» вийшла повість «Смерть малороса» — мій найрадикальніший твір. Сюжет простий: чорти у неприродний спосіб пляшкою від безалкогольного пива ґвалтують письменника-малороса, дуже схожого на Олеся Бузину (ну дуже вже дістав він мене своїми брехливими опусами). Ця ж повість у травні 2013 разом з кримінальними повістями «Донецький Х...» і «Трахнути відьму» увійшла до збірки «Після злучення тварина сумна». В червні минулого року на телеканалі ТВІ вийшло анархо-кабаре «Зелена лампа», вкрай радикальна, як для українського телебачення, програма, що висвітлює проблематику українського сьогодення з мистецько-філософського погляду. І, нарешті, в рамках ювілейного 20-го форуму Видавців, ми разом із митцями СВХ презентували свій талмуд — «Жлобологію» — разом із живою інсталяцією «Жлобопарк» (гопнік звичайний і тітушка-антіфашист в одній клітці), яка викликала у львів’ян і гостей міста великий вир емоцій — від захвату до лихого обурення. Рік видався вкрай плідним. Але безумовним мистецьким апофеозом діяльності СВХ стала заключна виставка «ЖЛОБ. ЖЛОБСТВО. ЖЛОБІЗМ», яка проминула у рамках фестивалю KIEV CONTEMPORARY ART 2013 у «Мистецькому Арсеналі».

«Це дуже символічно, що ми демонтуємо виставку саме 2-го грудня. Мені здається, що епоха жлобства закінчилася. Настає щось нове» — ці пророчі слова промовив Іван Семесюк, допомагаючи Олексі Манну знімати зі стіни поліптих «Викликай Бога революції». «Здається, нас почули вищі сили!» — як завжди, іронічно зауважив Манн, маючи на увазі пророчу назву твору. Вчора ми всі були на Банковій і вперше в житті відчули як ріже очі і забиває подих сльозогінний газ, побачили як атакує «Беркут» і як палають коктейлі Молотова. Але до того Семесюка намагалися побити (як провокатора). Проте, про все за порядком...

Того, що революція розпочнеться наприкінці 2013-го року ніхто не чекав. Всі закладалися на 2015 рік, коли мали переобирати Януковича. Можна сказати, що революція захопила нас зненацька і накинулася як зголоднілий собака на мозкову кістку, і вже спокою не давала, аж поки не вигризла, не висмоктала всі наші почуття й емоції до краплі. Три місяці боротьби і нечуваних історичних подій були попереду, але тоді, 21 листопада, коли у Фейсбуці близько 20.00 з’явився пост Мустафи Найєма, а згодом Парубія «Всі на Майдан», про це ніхто не здогадувався. Спершу все, як завжди, нагадувало карнавалію 2004 року. Близько десятої вечора на Майдані зібралося сотні півтори людей. Веселі студенти стрибали з прапорами і вигукували «Той, хто скаче — той в Європу!». Пані Ірина Фаріон вся світилася від щастя і дуже слушно зауважила: «Янукович підписав собі смертний вирок. Якби пішов на асоціацію, а перед виборами випустив би Юлю, то гарантовано став би президентом. А тепер гаплик!» (як у воду дивилася). Підтягнулися артисти з театру Франка, знайомі журналісти, письменники — суцільна інтелігенція. Десь близько одинадцятої «пожалували» Кличко з Яценюком. Всі питали: «Що робити? Який план дій!?» Але опозиційні очільники загадково посміхалися, ніяково розводили руками і все благали заспокоїтись. Вже тоді вони виглядали абсолютно розгубленими і безпорадними (якими і залишались у подальші дні і місяці революції). Ініціативу брав народ. Частина натовпу чкурнула на Банкову, потім повернулася. На Майдан підтягувалися «старі революціонери», люду вже було тисячі з півтори, з’явилася купа камер, близько півночі завезли польовий комплект звуку — і почалося...

Нас від початку Майдану називали «провокаторами» та «екстремістами». Вже наступного дня, коли Семесюк та Манн намалювали перші «люті гасла»: «Овощ созрєл. Пора убірать», «Нація за люстрацію», «Місце упирів у казках, а не у владі» і таке ін., до нас підходила купа незрозумілого вигляду дядьків і тьоток. Вони шипіли щось на кшталт: «О, повилазили, підараси!» Хоча, насправді, підараси стояли трохи осторонь у своїх веселкових шаликах і шапочках, і, зауважте, з праворадикальних митців, одягнених за останньою скінхедівською модою, їх ніхто не чіпав! Бо від самого початку на Майдані витав дух толерантності і доброзичливості. Як у раю. Вовки