Читати книгу - "Майдан. (Р)Еволюція духу"

1-го квітня 2009 року в «Я-Галереї» Павла Гудімова на Подолі відбулася перша публічна презентація всеукраїнського проекту «Жлоб. Жлобство. Жлобізм», метою якого було ґрунтовне культурологічне дослідження соціально-побутового та антропологічно-ментального явища жлобства. Ваш покірний слуга виступив ініціатором і куратором гурту художників, які в умовах відсутності сучасного героя та героїчних міфологем як таких, вдалися до дослідження теми антигероя, який заполонив увесь медійний простір. «Диктатура гламуру», «Тоталітарний гламур», «Кримінальний гламур», «Гламурна деспотія» — я ще не обрав остаточну назву для майбутнього роману, в якому опишу в найменших подробицях явище, яке підкупило, зжерло та понівечило тисячі мистецьких душ, а також змалюю катастрофічні наслідки гламурної дебілізації початку 2000-х років в контексті підміни будь-яких природних і професійних людських імперативів і навичок суцільними фейками та підробками. Злиття гламуру і кримінальної естетики породили цілу епоху, де героя замінив антигерой. Ось він — у залі Верховної Ради голосує чужими картками, ось він мчить на своєму «Бентлі» на червоне світло, збиває на смерть людину і за два тижні виходить із СІЗО, мовляв, «бабки рєшают всьо», ось він у «Світських хроніках» хизується годинником за $100 тисяч, а його дружина сукнею, сумочкою та взуттям від Луї Віттон приблизно такої ж вартості, ось він на концерті Поплавського, а ось обіймається з Йосипом Кобзоном, ось рулить літаком, а ось на програмі Яна Табачніка «Україну мають таланти» виконує «Мурку» на роялі. З нього беруть приклад на всіх рівнях. Його наслідують і копіюють. На нього мріють бути схожими всі — від водіїв маршруток до чиновників середньої ланки. Його дружині заздрять усі повії, не виключаючи повій з Окружної, та всі домогосподарки і учасниці талант-шоу. Бо «бабки рєшают усьо»! Жлобство рулить! Цинізм і вседозволеність, відсутність будь-яких моральних принципів, виховання, освіти, а то й елементарної совісті та честі. А як може бути інакше, якщо президент країни — сільський рогуль, а прем’єр-міністр реальний єнакіївський гопник, який незабаром стане президентом. Уся країна, все суспільство гниє і смердить, як свіжа вигрібна яма, переповнена тлустими бридкими черв’яками. Усе дозволено. «Бабки рєшают усьо!»

«Це мине! Це обов’язково мине, бо довго так тривати не може. Буде революція, соціальний вибух. Буде щось...», але що саме — ми ще не знаємо. Ми — це митці Союзу Вольних Художників «Воля або Смерть»: Іван Семесюк, Сергій Коляда, Олекса Манн та Андрій Єрмоленко, ну і ваш покірний слуга. Мистецтво має бути як удар кулаком у ніс! Воно має пробуджувати, викликати емоції — гнів, захоплення, відразу, образу, шал, бажання сперечатися, обурюватися, сміятися і реготати, скрипіти зубами та пердіти від перенапруження внутрішніх м’язів. Так ми бачимо собі місію справжнього сучасного мистецтва. Нахуй концептуалізм і теоретичні викладки. Нахуй ліваків і ґрантоїдів, соціал-підарасів та інших навкологламурних глистів. Нахуй політкоректність і стриманість. Ми — праворадикальне, націонал-анархічне мистецьке угруповання, яке категорично не співпрацює з жодними партіями та державними інституціями. Ми — низова громадянська мистецька ініціатива, діяльність якої спрямована на підбурення, занурення та розтинання, лінчування тієї жлобської дійсності, в умовах якої зріли і наливалися гнівом наші молоді і не дуже таланти. «Воля, або всі йдуть нахуй!» — наше бойове люте гасло, увічнене на картині Семесюка. За відсутності сталої української (саме УКРАЇНСЬКОЇ), а не псевдоукраїнської держави, самоорганізована анархія — єдиний природний філософський, психосоматичний і ментальний стан українця.

Колишній міністр внутрішніх справ, а нині злочинець, втікач Захарченко, в одній із своїх публічних заяв напередодні проведення антитерористичної операції у лютому 2014 року заявив, що революція готувалася принаймні з 2012 року. Як завжди, бреше падло. Художники СВХ знали про її прихід набагато раніше. Відчували, ретранслювали у соціум художні образи та ідеї, постили у соціальних мережах статті та створювали мистецький продукт, що наче лакмусовий папірець брався фіолетом в отруйному повітрі кримінально-олігархічної держави, виявляючи злодійську сутність влади. Іван Семесюк творив портрети жлобів-депута­тів, малоросів-шароварників, буряковомордих аграріїв-пиздунів і пи­сав свій «Щоденник україножера». Андрій Єрмоленко втілив у життя серію анархо-плакатів, що ширилися Інтернетом і набивалися на майки тисячами. Сергій Коляда малював кульковою ручкою свої похмурі пенітенціарні «Троєщинські хроніки», мовби передбачаючи навалу тітушок у наше революційне майбуття. А Олекса Манн ще наприкінці 2012 року видав серію «Викликай бога революції», де з вражаючою пророчою прозорливістю зобразив на полотнах усі події листопада 2013 — лютого 2014 років. З мого ж боку СВХ отримувало всебічну фінансову та організаційну підтримку. Де брали грошики, спитаєте? Адже каталоги, виставки, книговидання — штука не з дешевих. А я й відповім: у «Партії регіонів» і брали! Хе-хе, не лякайтеся, зараз поясню. На початку справи я чесно пішов до декількох потенційних «україноцентричних меценатів» із проханням про фінансову допомогу нашому революційному арт-угрупованню. Але всі були впевнені в абсолютній безперспективності справи, бо «янучари» прийшли всерйоз і надовго. Вихід був один — продовжувати вдавати з себе лояльних до влади і брати замовлення на організацію і проведення приватних, корпоративних та інших публічних заходів у якості ведучого та шоумена, а гроші вкладати у напівлегальну мистецьку діяльність, пов’язану із СВХ. Так тривало з початку існування нашого Союзу — від 2009-го аж до 2012 року.

Рубіконом, на який я врешті наважився, став проект «Орест Лютий». Саме з нього почалася активна фаза бойових дій на всіх фронтах. Із виходом першого кліпу (1-го лютого 2012 року) ми катастрофічно посварилися з дружиною. «Ти перетнув межу мого терпіння! Хіба не розумієш, що за такі пісні вони тебе вб’ють!? Батько п’ятьох дітей, ти про них подумав? Ти про мене подумав? Від нас підуть усі замовники, нам не буде що жерти!» Що я мав відповісти? Що вона має рацію? І мої аргументи про те, що я так далі жити не можу, що не хочу бути рабом і прислужником у злочинців і кримінальних покидьків, що я, врешті-решт, громадянин і хочу бачити свою державу чесною, чистою та гідною, бо мені соромно і боляче за те, що коїться у ній, мені не байдуже — у якій країні ростимуть мої діти — і я не хочу перекладати відповідальність за її майбутнє на жодних Ющенок-Януковічей, а прагну здобути елементарні права поваги до себе і до свого бажання бути українцем у своїй державі, самому творити своє майбутнє? Здавалося б, смішні, ідеалістичні, наївні бажання вже дорослого сорокарічного дядька... Дружина вказала мені на двері, заявивши: або діти та родина, або