Читати книгу - "Ті, що не мають коріння"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Ти її покоївка? Не хвилюйся — ми маємо провести її до самої королеви, у Сіру вежу, де їх доглядатиме Верба. Усе має бути зроблене правильно й за законом.
Утіха була не бозна-яка: за законом як Касю, так і королеву слід було одразу стратити. Але Кася прошепотіла:
— Усе гаразд, Нєшко, — це було не так, але робити було більше нічого. Вартові оточили її, четверо попереду та четверо позаду, і відвели всередину палацу.
Я якусь мить тупо проводжала їх поглядом, а тоді усвідомила, що вже ніколи не знайду її в цьому величезному місці, якщо не побачу, куди її ведуть. Я стрибнула й кинулася за ними.
— Ану стій, — сказав мені вартовий біля дверей, коли я спробувала пройти за ними досередини, але я сказала йому: «Парам парам», — мугикаючи це, як пісню про крихітну мушку, яку ніхто не міг упіймати. Він кліпнув, і я пройшла повз нього.
Я тягнулася за вартовими, наче нитка, що звисала, не перестаючи мугикати, аби сказати всім, повз кого проходила, що я надто мала, щоб мене помічати, зовсім не важлива. Це було неважко. Я почувалася такою малою й незначною, як тільки можна було собі уявити. Коридор усе тягнувся й тягнувся. Повсюди були двері з важкого дерева, окуті залізом. Між величезними кімнатами, завішаними гобеленами, повними різьблених меблів і кам’яних камінів, більших за парадні двері до мого будинку, снували туди-сюди слуги та придворні. Зі стель звисали мерехтливі лампи, повні чарів, а в коридорах стояли підставки з високими білими свічками, що горіли, не танучи.
Нарешті коридор закінчився невеликими залізними дверима, знову під вартою. Вартові кивнули Касиному супроводу та пропустили їх і обідрану мене на вузькі закручені сходи, ковзнувши по мені очима. Ми лізли й лізли, мої втомлені ноги ледве виштовхували мене на кожну сходинку, і нарешті ми опинилися на невеличкому круглому майданчику. Там було темно і димно — не було жодного вікна, а у грубій ніші в стіні була поставлена лише звичайна олійна лампа. Вона світила на тьмяну сірість інших важких залізних дверей; велике кругле калатайло на них мало форму голови голодного біса, а кільце калатайла трималося в його широко розкритому роті. Від заліза йшла дивна прохолода, студений вітер, який торкався моєї шкіри, хоч я й була притиснута до стіни в кутку за високими вартовими.
Головний вартовий постукав, і двері розчахнулися всередину.
— Ми привели іншу дівчину, моя пані, — сказав він.
— Гаразд, — твердо відповів жіночий голос. Вартові розступилися, щоб пропустити Касю. У дверях стояла висока струнка жінка з жовтими закрученими в кільця косами й золотою перукою на голові, у синій шовковій сукні, вишукано оздобленій коштовним камінням на шиї і талії, зі шлейфом, який тягнувся по підлозі за нею, хоча рукави в неї були практичні, щільно зашнуровані від ліктя до зап’ястка. Вона стояла з одного боку та пропустила Касю двома нетерплячими змахами довгої руки. Я мигцем глянула на велику кімнату далі, вкриту килимами й затишну, і на королеву, що рівно сиділа в кріслі з прямою спинкою. Вона байдуже дивилася з вікна вниз на мерехтіння Вандалуса.
— А це що таке? — промовила дама, повернувшись до мене. Усі вартові здивовано повернули голови в мій бік. Я заклякла.
— Я… — зам’явся головний вартовий, трохи почервонівши на виду й кинувши на двох останніх бійців у їхньому загоні погляд, який вістив їм біду за те, що вони мене не помітили. — Вона…
— Я — Аґнєшка, — сказала я. — Я приїхала з Касею та королевою.
Дама один раз недовірливо поглянула на мене, розгледівши при цьому всі обірвані нитки і бризки бруду на моїх спідницях, навіть ті, що були ззаду, та з подивом виявила, що мені стало нахабства заговорити. Вона подивилася на вартового.
— У цій теж підозрюють зараження? — спитала вона.
— Ні, моя пані, наскільки я знаю, ні, — сказав він.
— Тоді чому ти ведеш її до мене? У мене тут достатньо справ.
Вона повернулася в кімнату, її шлейф промайнув за нею, а двері гучно зачинилися. Мною пройшла ще одна студена хвиля та повернулася до біса з його жадібним ротом, злизавши останні залишки мого заклинання приховування. Я усвідомила, що він пожирає чари; напевно, саме тому заражених в’язнів ведуть сюди.
— Як ти сюди потрапила? — підозріливо запитав головний вартовий; тим часом довкола мене височів увесь загін.
Я хотіла б знову сховатись, але поки чекала отой голодний рот, не могла цього зробити.
— Я відьма, — сказала я. Вони подивилися ще підозріливіше. Я витягнула листа, за який досі трималася в кишені спідниці; папір став значно бруднішим від зношення, та обпалені літери печатки й досі злегка диміли. — Дракон передав мені листа для короля.
Розділ 18Вони провели мене вниз і впустили у невеликий порожній покоїк, оскільки нічого кращого не було. Вартові стояли на сторожі за дверима, доки їхній капітан відійшов із моїм листом у руці, аби дізнатися, що зі мною слід зробити. У мене готові були підкоситися ноги, але сісти не було на чому, крім кількох підозрілих стільців, приставлених до стіни, тендітних, благеньких на вигляд виробів, оздоблених білою фарбою, позолотою і червоними оксамитовими подушками. Якби їх не стояло чотири в ряд, я би подумала про будь-який з них, що це трон.
Натомість я на якийсь час притулилася до стіни, а потім спробувала посидіти біля самого каміна, але там уже давно не запалювали вогонь. Попіл був мертвий, а камінь — холодний. Урешті-решт я вирішила, що ніхто не ставив би у приміщенні стілець, не бажаючи, щоб на ньому сиділи, і я обережно опустилася на краєчок одного з них, притримуючи спідниці.
Щойно я сіла, відчинилися двері та ввійшла служниця, приблизно ровесниця Данки, у накрохмаленій чорній сукні й маленьким несхвально стуленим ротом. Я знічено підхопилася. За мною потягнулися з подушки, розпустившись, чотири довгі лискучі червоні нитки, що зачепилися за задирку в мене на спідниці, а довга гостра тріска, пофарбована в білий колір, застрягла в мене в рукаві й відламалася. Вуста жінки стулилися ще міцніше, та вона лише сухо промовила:
— Сюди, будь ласка.
Вона провела мене повз вартових, яким, здавалося, не було шкода мене позбутися, і знову повела мене вгору ще одними сходами — їх я бачила в замку вже з півдесятка, — а тоді показала мені на другому поверсі крихітну темну кімнатку, справжнісіньку камеру. У ній було вузьке вікно, що виходило на кам’яну стіну собору; на мене звідти щирилася ринва у вигляді голодної горгульї з широкою пащею. Служниця покинула мене, перш ніж я додумалася спитати в неї, що робити далі.
Я
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ті, що не мають коріння», після закриття браузера.