Читати книгу - "Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку"

Судовій реформі 1864 р. присвячено багато наукових публікацій. Це монографії та розвідки дореволюційних правознавців (М. А. Буцьковського, Є. В. Васьковського, І. В. Гессена, О. А. Головачова, Г. А. Джаншиєва, А. Ф. Коні, О. С. Ликошина, О. Ф. Поворінського, М. М. Полянського, М. С. Таганцева, М. А. Філіпова, І. Я. Фойницького), радянських вчених (Б. В. Віленського, Т. У. Воробєйкової, А. Б. Дубровіної, М. Г. Коротких, В. М. Куріцина, М. О. Чельцова-Бебутова, Н. В. Черкасової, В. А. Шувалової, П. Ф. Щербини), сучасних російських (В. В. Захарова, Н. М. Єфремової, І. А. Ісаєва, С. М. Казанцева, М. В. Немитіної, І. Г. Шаркова) та українських (М. М. Михеєнка, Р. В. Савуляка, О. Д. Святоцького, В. М. Тернавської, Д. А. Шигаля, В. А. Чеховича) авторів. Через обмеженість обсягу цього дослідження ми не можемо навести не те що авторів докладний аналіз, а й навіть перелік праць згаданих авторів, відсилаючи читачів до відповідних спеціальних історіографічних оглядів[479].

Проте навіть і за таких умов маємо окремо згадати видання, яке, на нашу думку, мусить бути настільною книгою кожного дослідника Судової реформи 1864 р. Це вже цитований 8-й том відомої серії «Російське законодавство Х-ХХ століть», повністю присвячений документам Судової реформи, що містить не лише тексти Судових статутів, а й ґрунтовний вступний нарис та розлогі наукові коментарі. Окрім того, до 1917 р. вийшло близько ста видань Судових статутів, багато з яких містили міркування, на яких вони засновані, різноманітні коментарі й роз’яснення.

Коротко нагадаємо основні риси Судової реформи. Як відомо, пореформена судова система поділялася на дві основні відокремлені частини: суди мирової юстиції (мирові суди, з’їзди мирових суддів) і загальні суди, або, за термінологією Судових статутів, «загальні судові місця» (окружні суди, судові палати). Судова влада також належала Урядуючому Сенату (далі — Сенат) як верховному касаційному суду. Згідно з приміткою до статті 1 Заснування судових установлень «судова влада духовних, військових, комерційних, селянських судів визначається особливими про них постановами», тобто ці суди існували поза системою мирових і загальних судів. У Заснуванні судових установлень не згадувалося, але статтями 1062–1065 Статуту кримінального судочинства передбачалося існування ще однієї, надзвичайної за характером, судової установи — Верховного кримінального суду.

Мировий суд було створено для спрощеного розгляду дрібних кримінальних і цивільних справ. Мирові судді обиралися на три роки повітовими земськими зібраннями і міськими думами з осіб, які відповідали вимогам майнового, вікового та освітнього цензів. Кандидат (або його батьки чи дружина) мусили мати земельний наділ розміром удвічі більше, ніж вимагалося від гласних повітових земських зборів, або інше нерухоме майно ціною не нижче 15 тис. руб. в сільській місцевості, не нижче 6 тис. руб. — в столицях, не нижче 3 тис. руб. — в інших містах. Окрім того, вимагалося, щоб мирові судді були місцевими жителями, мали не менш, ніж 25 років від народження, середню або вищу освіту або ж не менш, ніж трирічний стаж перебування на посаді, де можна було «придбати практичні відомості в провадженні судових справ». Такі вимоги свідчать, що розробники Судових статутів прагнули забезпечити місцеві суди не стільки фаховими юристами, скільки авторитетними освіченими посередниками в розв’язанні дрібних суперечок. Після обрання склад мирових суддів затверджувався Сенатом.

Мирові судді поділялися на дільничних і почесних. Повіт з розташованими на його території містами становив мировий округ, що складався з дільниць. Дільничний суддя був основним органом мирової юстиції, він здійснював правосуддя одноособово в своїй дільниці, що охоплювала одну або декілька волостей залежно від їх розмірів. Дільничні судді отримували високу платню. На відміну від дільничних — почесні мирові судді не мали певної дільниці й не отримували платні, вони розглядали справи в разі, якщо про це просили обидві сторони, або вони могли тимчасово заступати відсутнього дільничного суддю. Також вони запрошувалися для поповнення присутності окружного суду, коли там не вистачало членів. За свідченням А. Ф. Коні, в перші роки після введення судових установ серед почесних мирових суддів було багато відданих справі, чутливих, порядних людей[480].

Збори почесних та дільничних суддів кожного округу складали вищу мирову інстанцію — з’їзд мирових суддів, в якому головував один із суддів, обраний ними зі свого середовища на три роки. У з’їзді мирових суддів за апеляційною скаргою справи розглядалися по суті, а їхні вироки і рішення вважалися остаточними й апеляції не підлягали. Але вони могли бути оскаржені в касаційному порядку до Сенату. У розгляді кожної справи мировим з’їздом брали участь не менше трьох мирових суддів, у тому числі й голова, а також товариш прокурора окружного суду, який надавав свій висновок у справі. Вищий нагляд за всіма мировими суддями, так само як і з’їздами, «зосереджувався в касаційних департаментах Сенату й у особі Міністра юстиції».

Мирова юстиція на українських землях уводилася поетапно. Так, 1867 р. мирові суди було введено в Харківській та частині Катеринославської губернії, 1869 р. — на всій території Катеринославської, в Полтавській, Таврійській, Херсонській і Чернігівській губерніях, а 1871 р. — у Київській, Волинській і Подільській губерніях.

Порядок формування мирових судів у останніх трьох губерніях, які об’єднувалися поняттям «Південно-Західний край», мав свою специфіку порівняно з іншими українськими регіонами. Зокрема, судді (як дільничні, так і почесні) тут призначалися на три роки міністром юстиції за поданням губернатора, а не обиралися місцевим самоврядуванням, як було встановлено Судовими статутами[481]. На призначених суддів не поширювався принцип незмінюваності, та їх можна було звільнити