Читати книгу - "Green Card"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Паскуда закивав, замотав макітрою, розкидаючи бризки крові, просипів:
– Там они, во дворе. В ямах…
Затовкмачую покидьку рота. Тим часом Руслан й Ахмет обійшли будівлю, перевірили кожен закапелок. «Санич» блює в кутку, Руслан похмуро втупився в тих, що лежать тут.
– Пішли, щось покажу…
Бетонна кімната вісім на шість. Вся підлога залипла брудним місивом. Під стелею лампочка на довгому шнурі. В кутку колода, на кшталт м’ясницької, посічена, просякнута кров’ю. Тут же валяється сокира з якимись ошметками, налиплими на лезі. Сморід забиває віддих, підвертає тельбухи.
Роздивляюсь краще: шмаття шкіри з довгим волоссям, якісь почорнілі обрубки. Це скрючені людські пальці. Ледь стримую блювоту. Вибігаємо надвір. Ось воно: бетонна цямрина трохи виступає над землею. Грубі ґрати з арматури, навісний замок. Знаходимо якусь залізяку, вивертаємо. Підсвічую ліхтариком, промінь стрибає, наче скажений, серце тіпається.
– Тату! Ти тут? Це я, татку!..
– Денис?!
До отвору наближається щось волохате, зачучвирине, в кривавому лахмітті. Тільки по очах знати, що то він, він… Я мало не зомлів.
Першим витягли батька. Пригортаю його до себе, з очей котяться сльози. Добре, що впоночі не видно. Тато й собі плаче, але виривається, тицяє в дірку, хрипить:
– Там хлопці, Денис, тягніть хлопців!..
Дістаємо ще трьох, зарослих по очі, в смердючих бушлатах, в якихось ганчірках на ногах.
– Всі?
Заглядаю в яму – в куточку скорчилась гола худюща, наче кістяк, постать, закрила голову руками, щось бурмоче до себе.
– Вилазь! Йди сюди!
– Чокнувся хлопець. Гвалтували його, як дівчину. Кожного дня…
У будівлі тихо. Лише на підлозі сопуть сєпари. Переходжу на чеченську:
– Тягніть їх в той бункер!
Чеченці завмирають на мить, далі підхоплюють тіла попід руки й кидають у кров’яну кашу. Ті звиваються, вибалушують очі. Тваринний жах на вузькооких кутастих мармизах.
– Розв’яжіть цьому руки…
Знову російською:
– Ну что, «бугор», имеешь шанс. Рубишь бошки своим шестеркам – отпускаю, нет – завалим вместе с ними. Выбирай, только быстро.
«Бугор» часто заморгав. Кров з вуха повільно сочилась, присихаючи до шиї широкою смугою.
Голови «апалченців» відлітали, наче гарбузи. Хекнувши останній раз, «бугор» випростався, облизуючи губи і все ще стискаючи скривавлену сокиру.
– Так, положи инструмент на пол. Шаг назад. Теперь – к выходу.
Скот несміливо почвалав по свіжій крові, лишаючи лапаті сліди. Ми стояли в коридорі натовпом, спостерігаючи через двері. Тиша, повітря аж дзвенить.
– Апалченец, эй, постой!
Я без розмаху всадив ніж точно в шлунок. Засмерділо. Скот мукнув й привалився до стіни. Ще раз – в печінку, ще раз, ще, ще і ще…
– Денисе, лиши, він вже здох… Все, пішли, синку.
Я обернувся. Тато тримав мене за руку. З очей спадала червона заслона. Я був увесь забризканий кров’ю, як колій. Під трупом натекла темна калюжа. Я сплюнув, витер ніж, і ми рушили.
Йшли повільно, бо полонені весь час хапались за груди, хрипко дихали. Хлопець щось бурмотів, підсміювався, скімлив. Кінець-кінцем довелося зав’язати йому рота й надіти наручники. «Санич» маячив попереду, присідаючи, часом підбігаючи. Я рухався позаду з пусткою всередині…
Армійці не підвели – в умовленому місці на нас чекав «бетеер». Погрузили полонених. Дядьки плакали, мов діти, обіймали нас. Навіть чеченці зніяковіли. Я стиснув тата в обіймах, прошепотів:
– Вас зараз відвезуть в госпіталь, ми з мамою приїдемо пізніше. Треба обставити все так, щоб ні в кого не виникло питань…
Тата бив дрібний дрож. Він притиснувся до мене. Якусь мить ми так і стояли.
– Мужики, ну йоп… Давайте ж, нам треба за годину обернутися!
Тато незграбно поліз у відсік, «Санич» зацуркував люк.
– Фу, мля, зроблено… Тепер можна й покурити. А ти звірюка, пацан! Десь служив?
Я промовчав, потім стомлено сів прямо в грязюку.
«Таки дістав тата, таки дістав…» – гуло у скронях.
…У шпиталі не можна протиснутись. Лікарі, поранені, одужуючі, щойно прибулі – все змішалося в таку чортячу кашу, аж голова обертом. Мама приїхала за два дні з дядьком Умаром й тіткою Хасною. Ми мовчки обнялися й так і стояли в лікарняному дворі.
Татова палата набита під зав’язку. Обмотані бинтами, з ногами на витяжках, лежачі, лише дехто трохи ходить.
Он там лежить Сєрий. Йому двадцять три. Розвідник. Рік, як закінчив академію. В Сєрого немає ніг.
Біля його ліжка день і ніч чергує розпатлана, зчорніла мати. Сєрий майже не говорить, тільки дивиться у вікно.
Тато ж тримається козаком. Каже, поламані ребра, пальці, вибиті зуби – це дріб’язок. Ми з ним домовились нічого не казати мамі про те, що з ним робили в полоні.
У головах його ліжка сидить дядько Умар. Ці двоє ніяк не набалакаються. А поки таке діло, я розніс гостинці татовим сусідам. У мене це стало за традицію.
В коридорі мама розмовляє з тіткою Хасною. А я пішов собі на шпитальний двір.
Холодно. На зелених лавах – м’які подушечки снігу. Я змів білий пух і собі присів. Чомусь до нестями захотілося курити, хоч я й кинув ще вісім років тому.
На події останніх днів я дивився якось збоку, ніби переглядав трешевий фільм. Ні про що не жалкував.
Але сьогодні вночі наснилась бабуся. Наче стоїмо з нею біля каменя з потічком, і вона каже:
– Впросила я Магуру, щоб не забирала тебе. Бач, ти свою путь знайшов. А як не став би ото воюватись, хто ж батька із брану б виручив? Добре, що так склалося…
– Ба, а чого ти померла?
– Бо так треба було. Покликали в Ірій, та я все ж встигла тобі передати…
Тут я й прокинувся, наче скупаний, а серце гатить, як дурне. От тобі й сни!
Раптово затріщав телефон. Глянув на дисплей – Кун.
– Привіт, Дене!
– Вітаю, містере Кун.
– Як твоя проблема?
– Вирішена.
– Я радий.
Трохи помовчали.
– Все було, як написано в книзі?
– Так.
– Через три дні ти потрібен нам в Йорданії. Банк виставив рахунок. Інструкції в твоєму ящику.
– Зрозумів.
– Тоді все, до зустрічі.
Свинцеві хмари супились, набираючись духу. Мабуть, знову піде сніг.
Я витяг ланцюжок зі свастям. Оберіг посвітлів, вовчі голови весело й запекло щирились, наче відчуваючи наступне бойовище. І нову путь.
Про автораВолодимир КОШЕЛЮК (1986) – уродженець села Шендерівка Корсунь-Шевченківського району на Черкащині. Закінчивши середню школу, в 2003–2008 роках навчався на природничо-географічному факультеті Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова у Києві.
Під час навчання в університеті опублікував низку статей в українських наукових виданнях. Після закінчення
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Green Card», після закриття браузера.