Читати книгу - "Між орлами і півмісяцем"

із отакою осоругою і псом паршивим...— пхукає водою з рота.— Хай миють мене мийниці старанно, хай змащують і натирають пахощами! Хай обливаються потом коло мене, мені аби час ішов довше,— не борониться Настка від запопадливих служниць на канапі-лаві.— Хай тереблять тіло, скільки хочуть, воно тільки ковзкішим буде,— чує ознаки мління всього єства свого, як і холодок остраху перед побаченням із мурзою».

Лежачи на лаві під проворними руками розтиральниць, Настка згадує свого коханого і німіє серцем.

«О, Лаврику! Осяйна радосте й утіхо! — викрикує дівчина подумки.— Стогнеш у мені квилом і зойком, кличеш і докоряєш, що не віддалася тобі, бо навіть в думці не допускала такого і тобі не дозволяла допустити! Караюсь, любий, печуся, але вір: не віддамся мурзі! Не допущу до святині опаршивілого кібця, людолова, самочинця! Не діжде!» — вже вкотре повторює вона...

Недавні скрики журавлиних і гусиних ключів мов розбудили її, мов злякали чимось новим, ще невідомим, але водночас і обнадіяли. Як оте дзюрчання джерелець і струмочків, що влилися в груди і там заспівали, хоч і тужливо, та воднораз і весінньо.

Настка і позавчора, і вчора, і сьогодні глушить той спів скрики в собі, чавить примарну надію, пеленає шаттям і застібає цуркою оту рану, Лавра, а він викушкується, випростується і солодким болем плаче, як дитя, зсудомлює тіло так, що хоч знову кидайся, як восени, на дно басейну. Колотиться серце аж до дзвону в голові, і не спинити їй, не вгамувати його. Зроду б раніше не повірила в таке... Натура! Весна! Тільки чого воно гупає сильніше отут, аніж вдома тієї весни? Що його посилило? Неволя? Домагання Нечаха і його шалена любов?! Так, любов його жаска! Такої дикої вона досі не уявляла!

«Правду казали, видно, тітка Домна, що порі усе під силу. Що мені шепнув ото садівник Матвій Найда? — раптом згадалось їй.— Прямо не второпати! Невже він і справді знав когось із наших? Звідки? Як? Чи те, може, щось інше значить? Говорив по-татарськи, а видно, наш він чоловік, як і Левко Півторадні, що відає тут водограями. Що ж він сказав? Бач, гріх який!.. І тато змушували учитися по-татарськи, і панотець Гнат вимагав у школі, а я легковажила. Ось воно й прийшла коза до воза та й розмекалася»,— докоряє собі бранка.

В просторий і затишний покій мурзи Нечаха — те вже знає Настка — заходять лише дівчата недоторкані, цнотливо-чисті і задуже бажані йому, бо із іншими він зустрічається і бавиться в покоях гарему...

Під однією із глухих стін, у напівмороці, впадає бранці у вічі знайома простора постіль під шовковим балдахіном-навісом. Посередині покою, на велетенському килимі — низенький дзиглик-столик і дві подушки-підложки для сидіння. Великі, світлі вікна затінені знадвору виноградними лозами, що випустили перші листочки, і напівзавішені зсередини сітчасто-намітковим шовком. Стеля, мов склепіння неба, блакитно-голуба, в шандалах свічки горять, стоячи в трьох кутках, як сторожа, на дзиглику — вимережена срібна карафка з ангельськими бовванчиками, якої минулого разу Настка не бачила. Поряд — два уже наповнені келишки і шербет у мисочках зі срібла. А під стелею — диво з див... Не мідне, мале та тьмяне, яке вона мала в дарунок від Сірка, а велике і прозоре — дзеркало-свічадо, що аж манить заглянути в нього і побачити себе на весь зріст...

Нечах-мурза минулого разу їй казав, що в тому свічаді сидить Аллах і кожному, як лиш наблизиться, показує, який він є. Звичайно, брехав мурза, ніби Аллах не дозволяє бачити себе в ньому лише непогрішним правовірним, бо про таке ж свічадо говорив прихожанам у церкві і панотець Гнат. А ще казав, що його вміють виготовляти із піску якісь галли-поташники і склодуви і що в ньому нічого немає Божого, окрім того, що люди ті роботящі і Божі. Та й як у ньому може бути щось божественне, коли Нечах-мурза творить перед ним отакі паскудства в ложі?..

— Настан! — ніжно і тихо озивається Нечах-мурза до дівчини, що спинилася на порозі.— Я люблю тебе більше, ніж себе! Я кохаю тебе над усіх у світі! Тому коли і ображаю, то не хотячи. Проходь і сідай навпроти, будемо пити смачну каву і говорити, як люди, що потрапили в біду,— плутає він татарські і українські слова.— Для нас ось і шербет є,— вказує пальцем і поглядом.

— Каву, мурзо, я вже пила минулого разу і більше не хочу,— кидає погляд на напій і бранка.— Для чого мучиш мене, мурзо, коли любиш?

— Не хочеш, то і я не буду пити,— байдуже кидає господар.— А за минулий раз пробач мені, нерозумно я вчинив, і самому досі боляче. Люблю я тебе дуже і ще раз прошу стати першою ханум у моєму гаремі.

— Шкода, мурзо, але я тебе не люблю і хочу чесно тобі сказати, що жоною тобі ніколи не буду. Та й не рівня я тобі, і замолода ще! — рветься в дівчини голос.

— Бач, як ти відповідаєш на моє добро! Як можеш ти після цього чекати від мене ласки, співчуття чи волі собі на повернення? Он стільки часу мучиш, мордуєш і катуєш мене, принижуєш перед усім сералем, усією челяддю. Ну як? — поправляє, вмощуючись, під собою підложку-подушку мурза.

— Мурзо Нечаху! Змилуйся наді мною, якщо любиш!..

— Коли б і хотів, то не можу, бо навіть поговорити мені з тобою несила, впертою,— розводить безпорадно руками і бере свого келишка.— Випий ось, як і я,— пригублює питво,— і почнемо розмову. Може, і домовимося, врешті, до чогось. А, боїшся, що знов зроблю дурницю? Прости, розумію! Дивись, я обмінюю келишки і п'ю з твого, а ти пий з мого,— ставить бранці свій, а бере її і починає пити.

Запах і справді божественний, а снідала вона солоне, тож