read-books.club » Інше » Війна лайків 📚 - Українською

Читати книгу - "Війна лайків"

177
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Війна лайків" автора Емерсон Т. Брукінґ. Жанр книги: Інше / Наука, Освіта. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 70 71 72 ... 85
Перейти на сторінку:
якщо ми й далі приглушуватимемо голоси», – дійшов висновку новий головний юрисконсульт Twitter. До кінця 2015 року обіцянка компанії не цензурувати контент користувачів зникла з програмної заяви.

За іронією долі, суворіші умови надання послуг YouTube («Не перетинайте межі», – було написано на сайті великими жирними літерами) майже одразу призвели до складних політичних проблем. Ця платформа забороняла «незаконні, непристойні [чи] погрозливі» відео. Однак такий контент складно визначати та регулювати. Перший виклик постав у 2007-му, коли мексиканські наркокартелі затопили сервіс музичними відео зі скаліченими тілами ворогів. YouTube намагався видаляти ці відео, щойно їх виявляли. Здавалося б, що тут складного? Однак того самого року він також видаляв відео, які завантажив єгипетський активіст, робота котрого полягала в обов’язкому документуванні тортур для боротьби з ними. Після сердитих відгуків від правозахисників ці відео відновили. У 2008-му YouTube видалив відео повітряного удару по десятку бойовиків ХАМАС, після чого Сили оборони Ізраїлю поскаржилися на втрату свого «ексклюзивного матеріалу».

Але ці відносно прості підходи Twitter (уникати втручання) та YouTube (забороняти контент) навряд чи можна ставити в один ряд зі складною політикою модерації контенту, що виникла у Facebook – компанії, народженій з веб-сайту, де порівнювали привабливість студенток. Спочатку Facebook конкурував із Myspace і прагнув уникати скандалів, що спіткали Myspace. Незабаром внутрішні довідники Facebook почали нагадувати конституцію держави середніх розмірів. У 2009-му його перша спроба кодифікувати «порушення норм» сягнула 15 тисяч слів.

Кожне нове правило потребувало більш точного, часто доведеного до абсурду пояснення. Одна річ – заборонити «підбурювання насильства», і зовсім інша – розтлумачити, що це означає. Якщо користувач закликав когось застрелити президента США, це було очевидне підбурювання, яке могли видалити. Однак якщо користувач закликав інших «дати копняка рудому», це вважалося загальною, а тому прийнятною погрозою. Жахливий приклад такого нюансу демонструють правила політики Facebook, що випадково стали відомі громадськості. Повідомлення «Якщо ти не припиниш скиглити, я відріжу тобі язика» вважається прийнятним, бо ця погроза – умовна, а не безперечна.

Навіть нібито однозначне правило – як-от повна заборона на «оголеність та сексуальну активність» – створювало мінне поле протиріч. Першими залунали протести істориків та художніх критиків, які підштовхували Facebook дозволити оголеність у фотографіях картин чи скульптур, але не в цифровому мистецтві, яке класики вважали порнографією. Потім почалися протести молодих матерів, розлючених тим, що їхні зображення годування дітей грудьми видаляють як «непристойні». Вони запустили лобістську кампанію, вигадавши власний хештег #freethenipple – «звільніть соски» (який, що й не дивно, перейняли поширювальники порно). Ці соскові війни коштували Facebook років напружених внутрішніх обговорень. Урешті старше керівництво запровадило нову політику, що дозволяла зображення годування грудьми, але лише щоб сосок там не був основним.

Інженери, які створили найбільшу в світі цифрову платформу – що заробляла мільярди доларів та формувала новини по всьому світу, – були не готові витрачати сотні годин у корпоративних залах засідань, обговорюючи спектр видимості сосків. Однак довелося це робити. З великою владою приходила дедалі більша відповідальність.

А потім настав час глобальної політики. Спочатку фірма могла уникнути обтяжливих вимог цензури, стверджуючи, що вона – американська компанія, яка керується законами США. До початку 2010-х такий захист більше не працював. Ці компанії стали багатонаціональними гігантами, обмеженими нормами десятків національних юрисдикцій. Коли масштаб амбіцій Кремнієвої долини справді став міжнародним, її відданість свободі слова поменшала. У 2012-му і Blogger (спершу позиціонований як «простий паблішинг для людей»), і Twitter («крило свободи слова партії свободи слова») тихенько запровадили правила, що давали урядам змогу подавати вимоги цензури для кожної країни.

Якщо й був момент, що сигналізував про кінець Кремнієвої долини як суто американської інституції, то настав він у 2013-му, коли молодий працівник АНБ на ім’я Едвард Сноуден сів на гонконзький літак із десятками тисяч цілком таємних цифрових документів. «Файли Сноудена», що будуть поширені через соцмережі, викрили масштабну операцію розвідки США, яка збирала метадані всіх великих платформ, крім Twitter. Це суттєво підірвало довіру. У результаті Google, Facebook і Twitter почали публікувати «повідомлення прозорості», що деталізували кількість запитів на цензуру та спостереження від кожної країни, особливо Сполучених Штатів. «Після Сноудена, – пояснив Скотт Карпентер, директор внутрішнього аналітичного центру Google, – компанія вважає себе не американською, а глобальною».

Відтоді платформи соцмереж керуватимуться тільки власними правилами: сумішшю на диво поблажливих (щодо погроз та зображень графічного насильства) і на диво консервативних (щодо оголеності). По суті купка інженерів Кремнієвої долини намагалася кодифікувати та нав’язати єдиний набір стандартів для всіх країн світу, щоб уникнути скандалів і протиріч. Як міг би сказати будь-який політолог, ці зусилля були приречені на провал.

слизький шлях

«Прокинувся в поганому гуморі і вирішив, кого не пускати в Інтернет. Ніхто не повинен мати такої влади».

Був серпень 2017-го, і Метью Принц, співзасновник та генеральний директор веб-хостингу Cloudflare, щойно ухвалив рішення, якого давно боявся. Cloudflare створили, щоб захищати веб-сайти від кібератак, які часто трапляються, коли хтось привертає забагато негативної уваги. Завдяки Cloudflare дисиденти по всьому світу були захищені від недружніх хакерів. Однак це також були наймерзенніші голоси Інтернету.

Неонацистський форум Stormfront роками покладався на Cloudflare для підтримки роботи своїх серверів. Тепер, після смертельної терористичної атаки білого націоналіста в Шарлоттсвілі, штат Вірджинія, користувачі Stormfront відкрито святкували вбивство. Коли образа на Stormfront та його ЗМІ The Daily Stormer зросла, цей гнів звалився і на Cloudflare, технологія якого підтримувала неонацистів онлайн. Компанія смиренно пояснила, що не може анулювати акаунти Stormfront без «цензурування Інтернету», і через цю позицію Stormfront почав хвалитися, що Cloudflare на його боці. Побачивши це, розлючений Принц різко змінив курс і «висмикнув корок». Зміну своєї думки він пояснив персоналу по електронній пошті:

Це моє рішення. Умови надання послуг залишають за нами право відлучати користувачів від нашої мережі суто на свій розсуд. Моє обґрунтування цього рішення просте: за The Daily Stormer стоять покидьки, і з мене досить.

Буду відвертим: це одноосібне рішення. Воно відрізняється від того, про що я говорив з нашими старшими керівниками вчора. Я прокинувся в поганому настрої і вирішив викинути їх з Інтернету… Важливо, щоб зроблене нами сьогодні не створило прецеденту.

Слова про те, що щось не повинно створити прецеденту, не зупинили розгортання проблем. Це був знаковий момент. Нібито «контент-нейтральна» компанія ухвалила рішення знищити контент – рішення очевидно не нейтральне. А причиною було те, що хтось нагорі змінив свою думку. Однак принаймні людина говорила відверто.

Рішення Принца віддзеркалило дилему, що дедалі частіше поставала перед керівниками соцмереж. Зіткнувшись

1 ... 70 71 72 ... 85
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Війна лайків», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Війна лайків"