Читати книгу - "Подвійне дно"

— Чого ви смієтесь? — йому не подобається, що мені смішно, та що ти мені зробиш? Хіба що застрелиш. У нас вільна країна, і я сміятимусь тоді, коли мені того схочеться.

— Ви схожі на героя американського бойовика. Ну, наче з рекламного ролика вискочили!

— Якщо це комплімент…

— Ні. Це просто страшенно смішно!

— Олесь мав рацію, ви непередбачувана істота. І небезпечна, як тарантул.

Я що, схожа на павука? Який нахаба!

20

— Ви розумієте, що зірвали нам операцію? Через вас загинув лейтенант Огієнко. І ви маєте нахабство сидіти тут і щось вимагати?

Я таки добряче вмію діставати людей. На що вже полковник Слісаренко людина витримана, і ось, милуйтеся, людоньки — аж піниться від люті. Господи, як він схожий на стандартного американського кіногероя! Десь я навіть бачила схожу вивіску, здається, в «Міцному горішку» з Брюсом… Так, звичайно ж! Там був такий типчик, грав полковника-терориста, як його? Не згадаю. Та мармиза була така сама. Полковникові варто спробувати себе в Голівуді.

— Ну, от, чому ви знову посміхаєтесь?! Що смішного я сказав?

— Полковнику, Ліза навмисне вас дратує. — Рудий смокче каву і розважається, споглядаючи сварку.

Ми сидимо в казенній норі, що тут таке розташовано, я не маю ні найменшого уявлення, та нам дали поїсти і запропонували кави. Я терпіти не можу каву, та вибору немає. Отож я нічого не п’ю, а Рудий прикінчив уже третю чашку. Це страшенно шкідливо для здоров’я, він чудово це знає, та все одно п’є ту гірку отруту. Нічого, в майбутньому я позбавлю його цієї шкідливої звички.

— Якщо ви вважаєте, що я стану потурати вам, як потурав Огієнко, то ви помиляєтесь. Це просто нахабно з вашого боку — отак поводитись у той час, коли…

— Полковнику, ви прекрасні в гніві, вам цього ніхто не казав? Даремно ви намагаєтесь звинуватити мене в тому, в чому немає моєї вини. А вже сказати, що Олесь загинув через мене, просто жорстоко з вашого боку. — чекай, любчику, зараз я влаштую тобі виставу, за всіма правилами.

— Тільки не треба плакати! Ось, візьміть серветку…

— Вдавіться нею, полковнику. Якби не ви, не ваші ідіотські ігри в секретність, Олесь досі був би живий. Якби ви дозволили йому втаємничити нас в те, що відбувається, він би проінструктував нас щодо машини, і все було б добре. А так… І ви ще смієте звинувачувати мене? Моє життя пішло шкереберть, а я навіть не знаю, що відбувається. Ви використовували мене направо й наліво, ви підставляли мене, як вам хотілось, а тепер ви не бажаєте пояснити, заради чого? Ви це маєте на увазі, називаючи мене нахабою? Я все правильно зрозуміла?

Мій голос набирає обертів, я знаю, як це діє на людей. Чоловік, навіть найміцніший, не терпить, коли йому говорять, що він винен, особливо якщо він і сам це знає.

— Послухайте, Лізо, адже ви самі приховали від нас…

— Ах, я приховала? Покажіть мені такий закон, де було б написано, що я повинна допомагати вам і виконувати за вас домашнє завдання? Нема такого закону. А от ви мали б захистити нас, та якби я сама не подбала про все, нас би вже загребли десь на звалищі — і спокій голові.

— Ви перебільшуєте.

— Нітрохи. Хіба ви не бачили, що вони зробили з Олесем? Чи ви гадаєте, що нам би поталанило більше? Особисто я сумніваюсь у цьому. Тому давайте, розказуйте. Не треба мені їздити по вухах, це вже мені набридло.

Він замислено тре щоку, на якій вже встигла відрости світла щетина. З одного боку, він розуміє, що я цілком маю рацію, з іншого — його давить жаба, що він повинен розголосити секретні відомості такій ненадійній особі, як я. Власне, вибір у нього є. Він може або розповісти нам усе, прийняти нас до гурту і продовжити почату гру, або ж запроторити нас кудись, де козам роги правлять — але тоді він не буде впевнений, що ми не втечемо і не встругнемо щось іще. А ще в мене є небезпідставна підозра, що він із великим задоволенням просто вбив би нас — задля збереження секретності, та чомусь не робить цього, і я хочу знати, чому.

— Добре. Власне, ви непогано попрацювали, я проглянув документи, що тут у вас. Тепер багато що стає зрозумілим…

— І що саме?

— Як ми й підозрювали, зв’язок між громадянкою Вольською і двома чоловіками — Климковським і Носиком, а також наслідки. Також стало зрозумілим, чому Ольга Климковська переслідувала спочатку названу дочку, а потім вас, Елізо. Ми зв’язались з нашими німецькими колегами, і вони підтвердили, що Ольга багато років шпигувала на користь Німеччини. Власне, її ім’я не Ольга. Вона — Марія Андріянівна Орловська, дочка фабриканта Орловського. Її родина виїхала до Німеччини, де народилась Марія — Ольга. Там вона пройшла шпигунську школу і її закинули до СРСР у 1938 році — так, вона була старша, ніж здавалась. Ось такі справи.

— А чому вона не повернулась туди, до Німеччини, після війни?

— Її б одразу ліквідували. У КДБ були величезні можливості, і вона розуміла, що не знала б спокою ні секунди, чекаючи пострілу чи ножа в спину.

— І тому вона була… така?

— Власне, вона була психопаткою. Довгі роки подвійного життя зломили її психіку. І коли вона побачила Клауса Вернера, то злякалась страшенно. Він був схожим на її колишнього шефа, фон Штромбека. Вона поговорила з ним, і простодушний Клаус, не підозрюючи нічого лихого, підтвердив: так, дядько, що виховав його, — Адольф-Марія фон Штромбек. Цим він підписав смертний вирок Любі. І вам, Елізо. І зрозумів це занадто пізно.

— Йому сказав сам фон Штромбек?

— Так. Власне, дядько любив свого небожа над усе, мав за сина. І коли Клаус повернувся з відрядження в страшному розпачі, фон Штромбек заходився розпитувати, а потім по своїх каналах і дізнаватися, що саме сталося. Він довідався, чию дочку покохав Клаус. І дізнався, що має народитись дитина. Знаючи Ольгу, Штромбек чудово розумів, що чекає породіллю і новонароджену дитину, тому розказав Клаусові правду про Ольгу, пошукав у архівах потрібні негативи і передав їх потрібній людині. Як саме відбулася та передача, зараз уже не встановимо. І Корбут, і Штромбек мертві. Та Корбут, що тримав зв’язок з Климковськими, отримав компромат на Ольгу. Саме тому Клаусові вдалось нелегально проникнути на територію СРСР, аби підписати потрібні папери, що встановлювали