Читати книгу - "Княгиня Ольга"

Та минули ті часи. Замість дівчини тепер топили наряджене опудало. Але від тих часів лишилися тужні пісні, що нині співають дівчачі хороводи:

Дівоньок мати громаду збирала,

Громаду збирала, усім заказала;

«Не беріте, люди, у броду води,

Що й у броду вода — дочки моєї врода,

Не ловіте, люди, у Дунаї риби,

Що в Дунаї риба — то доччине тіло,

Не косіте, люди, по луках трави,

Що по луках трава — то дончина коса...»

Дівчата й собі розламують Марену, аби кожна дівчина принесла додому гілочку, щоб поставити на грядки з огірочками. Ростимуть і родитимуть щедро!..

Сонце уже сховалось за втомлені сизі хмари. Парубки почали розпалювати високі вогнища. Нуртує гульбище. Хлопці все ближче кружляють побіля дівочих зграйок, приглядають собі пару — з ким схоче він перестрибнути через те вогнище? А то вже натяк і на шлюб. Хвилюються, посміюються дівочі голоси. Розбрелися берегом парубочі гурти. А тим часом дівчата одна за одною підбігають до Дніпра й кидають на хвилі ріки свої вінки. В який бік попливе — звідки й судженого виглядати. Та коли хвилею приб'є до берега — леле! Краще й не бачити такого!..

І в цей напружений, темний простір, упоєний чарами, ворожіннями і надіями, жагою кохання і сподіваннями, звідкись падає загін вершників. Підняті вгору мечі сяйнули проти високих вогнищ. Хто се? Відьмаки? Оборотні? Вовкулаки? Звідки об'явилися? З неба зіскочили?! Випірнули з підземних Пекових глибин?!

Вони хапали всіх, хто трапив під руку, накидали на шиї мотузки, збивали з ніг й волочили кудись у пітьму. Спочатку подумалося, що то хтось жартує, але вереск і зойк, що розлігся над рікою, нажахав усіх. Гульбище розсіювалось.

А коли верхівці зникли і до вогнищ вийшли обережно ті, хто сховався у ближніх чагарях, німо дивилися один на одного: хто се? Хто посмів зруйнувати щасливий трунок чудодійного вечора, коли єднаються пари, коли люди очищаються від злих замислів і їхні душі стають чистими й чесними... А земля і води, упокорені й ублажені людською шанобою і жертвою, м'яко розкривали їм свої обійми.

Хто се постав проти людського в людях? Хто посмів зламати волю Неба?

Певно, знову на Київ хтось накликав у цей чародійний вечір нечисте плем'я, котре і сіє сум'яття та ворохбу між людьми. Хто се — латинянин?

Будьте ж обачними, людове!..

* * *

Перунові громи стрясали над Києвом небо. Гарячі зливи зринули на землю животворящою силою. Настали горобині ночі. Полохливо попискували пташки під дахами хатин і клунь — не спали ані вдень, ні вночі. І людям на душу впала тривога: чи не запалить Паликопа уже дозрілі в полі хліба? Тож молодиці заходилися пекти шуляки з маком, висилали дочок до річок, щоб ті задобрили водяну стихію: нехай своїми надмірними щедротами не згноїть врожаю! А ще обсипали свої вбогі житла маком-видюхою — то від капосних відьм найліпше зілля. Всі хитрющі чарування злих відьом втрачають силу.

Нарешті вщухли небеса. Висохла земля, зазолотились ниви. Люди кинулись у поле — треба поспішати знести врожай на подвір'я. Злива — то перша вість, що літо закінчується, що гряде осінь, а за нею довгі-предовгі зимові ночі й дні.

Людність клопоталась своїми щоденними клопотами. Призабулись весняні ігрища, наскоки невідомих верхівців, Малуша, котра, мовили, вже народила сина. Проте не могли забути латинського пресвітера Адальберта. Він все ще жив у теремі Щербила й щосили намагався відбити давніх київських християн від болгарських і руських священиків. Старий Ольжин пресвітер Григорій тяжко роздумував — що робити? Княгиня його забула. Не було кому заступитись за християнську громаду киян перед латинином. Молодші священики були віддалені від Ольги, та й побоювались їй щось говорити: адже це вона його закликала до Києва. Лише Гліб ходив зажурений та розгублений, Мовчки кусав кінчик свого золотистого вуса й стежив за тим приходнем. От і з'єдналися з великою імперією! Як і Ромея, Германія стежила тільки за тим, аби якнайбільше багатих земель урвати для себе, якомога більше добр і набутків перебрати собі... Втім, Царгород несподівано опинився перед міцним заборолом, що створили держави у Європі, тісніше з'єднавшись між собою. Ромейський імператор тепер мав рахуватись як із Кведлінбургом, так і з Києвом.

Але новий отець-місіонер так розкрутився, що й зупинити його було годі. Уже готував утворити тут свою єпархію. Що тоді робитимуть численні руські та болгарські священики? Що він, Григорій, робитиме тут?

Княгиня Ольга також грішила перед церквою, коли не перед Богом. Хрещена-бо в лоні грецької віри, а закликала латинина від римського папи. Звісно, він, отець Григорій, знає, що це був її виграш перед Царгородом, але люди цього не розуміли й осуджували княгиню. Хто з киян знав чи вболівав за тим, що Болгарська держава була знищена ромеями тихо й мирно і ось-ось мала впасти під ноги Східно-Римської імперії. Ольга шукала для Країни Руси іншого виходу.

Та вийшло так, що Адальберт був необачно нетерплячий й нетерпимий. І тим відштовхнув од неї і давніх київських християн, і язичників, і варяжинів. І його, старого її пресвітера Григорія... Думав, що ж робити.

Покликав до себе Чуриню. Боярчук цей люто зненавидів Ольгу за Малушу. Княгиня відмовила йому в жениханні. Коб не та відмова, ще навесні відбубнили б весілля й дістав би Чуриня у віно за Малушею всю землю деревську! Го! Ким би він був тепер?

Тепер боярчук гриз нігті, вовчиськом завивав од княгининої кривди. А Малуша гойдала в колисці Святославового сина. Назвали його Володимиром. За звичаєм вона жона молодому князеві. Ховається по людях. А Святослав чи й знає, як зростає його дитя... Сидить все з варягами.

Тому отець Григорій сказав Чурині:

—   Велику неправду вчинила княгиня над киянами, сину. Маємо боронитись від того знахабнілого Адальберта.

Чуриня скинув на пресвітера погляд своїх красивих карих очей.

—    Як боронитись від нього?

—    Латинин хоще занапастити душі киян. Хоще забрати хором, котрий над Киянкою-річкою.

—    Отой, що дядько Гомін ставив? Навіщо?

—    Хоще свою церкву латинську там відкрити. Кажуть, княгиня дозволила...

—    Не бути сьому! — скипів Чуриня.— Я зроблю заклич на всю землю київську! Підніму все народьство!.. Не віддамо свого храму!..— Чуриня грізно трусонув своїми предивними чорними кучерями.

Отець Григорій не помилився. В жилах цього боярчука тече палка кров його матері — боярині Гордини.

Пресвітер схилив голову у мовчазній згоді. Так, проти Адальберта треба підняти людей...

—   Як гадаєш,— обережно запитав у Чурині,— Святослав і його задруги-варяги до кого