Читати книгу - "«Аристократ» із Вапнярки"

Цербер розплющив одне око. Грак насторожився.

— Мова йде не про вашу особисту симпатію. Ради дітей, як і заради мистецтва, великі люди йдуть на жертви. Крім цього, зважте, дівчина, як і квітка, якщо її своєчасно не зірвати, може перецвісти і зів'янути…

Чудловський несподівано опустився на стілець і заплакав. З його випуклих, як лінзи, очей падали у фужер сльози завбільшки з горошину.

— Сідалковський, — шморгнув Чудловський носом, — повірте, я все життя мріяв про такого, як ви…

— Тату, ти перебрав, — підійшла до нього Зося.

— А кого ви мені привели в дім? — запитав Філарет Карлович. — То є вар'ят. Я уб'ю його. До холєри…

Грак зіщулився, трохи присів і стрибнув у сіни, наче у безвість. У сінях висіла пітьма, як ніч над Льодовитим океаном. Цербер, очевидно, не зорієнтувався і кинувся на Сідалковського. Тоді помітив, що немає Грака, стрибнув на двері, але було вже пізно. Такого зухвальства від свого майбутнього родича він, певне, не чекав. Пес люто клацнув зубами, ніби англійським замком, і кинувся на Досифея. Треба було на комусь зігнати злість. Досифей став райдугою з одним стовпом, що підпирає небо. Чудловський здивовано закліпав очима і, здається, протверезів, як вимитий після вина фужер.

— То він є боягуз?!

— Ви ж на нього з ножем, Філарете Карловичу. Тут не те що Грак, а й Цербер, он бачите, стоїть переляканий…

— То ніякий вам не Цербер, Сідалковський, то Султан.

За Граком хвіртку зачиняла Зося. Назад він повертатися відмовився, і їй раптом стало його жаль, як чужого коханого. Сідалковський наздогнав Грака вже на пероні.

— Більше моєї ноги тут не буде! — одрізав неушкоджений Грак.

— Не будьте дитям. Ви проявили себе не з кращого боку. Чудловським треба зробити ще один візит ввічливості — і пані Віленська ваша. Бачили б ви її прощальні очі, Грак, скільки в них туги і смутку за вами. А зараз — чи не краще на Дніпро. День який! Сонце сміється, і Цербер ловить мух, але тільки в тіні. Одинадцятий подвиг Геракла за вами!

…Грак розплющив очі. Сонце справді сміялося, опустившись над самою Довбичкою.

— Чого він так холодно прийняв мене? — запитав Грак.

— Ви про кого? А-а, про свого майбутнього тестя, — Сідалковський хвацько підкинув на долоні камінчик, відшліфований пляжним життям. — Будемо відверті, Євмене Миколайовичу?

— Будемо!

— Тоді скажу: у генерала котедж, сад, човен-амфібія, одна дочка — і все це, уявіть собі, дістається раптом якомусь досі не відомому Граку. Уявляєте? Як би ви вчинили на місці генерала, прощаючись з останньою найближчою вам істотою? Будьте психологом, Грак. Що ви їм даєте на заміну? Нічого, крім прізвища з чотирьох літер, від якого навряд чи цей довготелесий генерал у захопленні.

— А диплом?! Я ж академію закінчив.

— Від скромності ви не помрете, Грак. Це вам не загрожує. Ваш диплом у червоній суперобкладинці Чудловському для етажерки. Він його там покладе, а Зося час від часу витиратиме пилюку з нього. Може, ваш диплом знадобиться для його внуків — вони матимуть моральне право сказати своїм дітям: «Вчіться, як ваш дід навчався в академії, і станете ветеринарами».

— Даремно ти насміхаєшся, Сідалковський.

— Любий мій, усі професії почесні й потрібні… — Сідалковський замовк. Повз них, вихиляючи стегнами в двох однакових яскраво-червоних купальниках, промайнули дві копії Софі Лорен. — Чого тільки не створює для нас з вами природа, Грак. Гляньте на цих богинь. Божественні ж істоти, а хтось, уявіть собі, не хоче їх, як не хочуть вас, Грак. А ви ображаєтесь на Чудловського. Таке селяві. Життя зіткане з протиріч. Все має два кінці, навіть ліверна ковбаса. Ніхто не відає, чого він шукає. Все йде навмання. Життя — це гра в спортлото. Або вгадаєш і виграєш, або…

Дівчатка, здається, знали собі ціну і зробили ще одне коло.

— Їм за себе соромитися нічого. Мали б ви таку фігуру, Грак, думаю, без купальника загоряли б. Навіть на Довбичці…

— Ти пошляк і цинік, Сідалковський…

— Це в порівнянні з вами, чи як? — перепитав Сідалковський.

Грак не відповів. Він колупнув ногою пісок і витяг великим і вказівним пальцем корінь лози.

— Слухайте, що у вас за звичка — все підривати? Ви в дитинстві не викопували моркву на городі у сусідів?..

— Слухай, докторе, а звідки ти? З якої сім'ї? І взагалі?

— Вам що, Грак, потрібні мої анкетні дані? Хто кого влаштовував на роботу? — Сідалковський засміявся, хоч ця процедура йому не дуже подобалася, бо він боявся передчасних зморщок на обличчі. — Генерала можна зрозуміти, — перевів він розмову у старе річище. — Він же не дурень. Розуміє, чого ви сватаєтесь до його доньки. Він, може, як і Зося все життя мріяв… Пробачте, Грак, але ми домовилися говорити відверто. Можливо, він мріяв не про такого миршавого зятя, як ви… У вас який зріст? Метр сорок вісім з кепочкою? Ну, гаразд, не гнівайтесь. Уточняти не будемо. Зараз мова не про це. Може, його уява малювала для Зосі такого чоловіка… Ну, я не знаю, з чим це порівняти, але знаю, що з чимось протилежним вам, Грак. Бо, скажіть, який батько хоче гірше своїй дитині? І раптом такий удар. Просити руку його коханої Зосі приходить Грак.

Грак слухав спокійно, колупаючи пісок великим пальцем лівої ноги, ніби був певний, що в піску щось таки знайде.

— Слухайте, Грак, чого вас постійно тягне в землю?

— Просто звичка така. Ну, а що ж далі, доктор?

— А далі жахливе розчарування! Розбіжність рожевої фантазії з жорстокою реальністю! У старому закипає буря протесту. Він хворобливо реагує на кожне ваше слово. Він не хоче погодитися з цим і мимоволі хапається за тупі й гострі предмети, але ударів не завдає. У нього настає глосолалія. Ви, Грак, знайомі з таким терміном? Ні? Тоді я вам скажу: це виголошення слів у стані, близькому до божевілля. Ви бачили, як він плакав? Коли чоловіки плачуть — це означає, що вони переможені, вони здаються, а ви в цей час тікаєте, Грак. А бій при Кастіньйолі виграли ви, фельдмаршал Ежен де Грак'є. Звучить? А-а? Посміхаєтесь, Грак. Вам приємно. Усім нам приємно, коли нас приймають не за тих, ким ми є насправді. Навіть якби вас оці милі створіннячка з засмаглими стегнами назвали бандитом з великої дороги, і це б вам імпонувало, хоч ви зробили б вигляд, що дуже ображені.

Сонце почало заглядати під верболози.

— Це вже нахабство. Як ви вважаєте, Грак? Гляньте, куди добирається сонце. Як воно пече! Там що, не борються за