Читати книгу - "Ніч лагідна"

 XXI

Того вечора Розмері була знову зайнята — хтось із акторів святкував свій день народження. У вестибюлі Дік зіткнувся з Коллісом Клеєм, але йому хотілося пообідати на самоті, і він сказав Коллісу, ніби має якесь побачення в «Ексельсіорі». Проте він випив з Коллісом по коктейлю, і, коли вийшов з бару, його невиразне почуття невдоволення переросло в нетерпіння: він уже не мав ніяких підстав відкладати повернення до клініки. Зрештою, це навіть не закоханість, а просто — романтичні спогади. А кохання в нього одне — Ніколь. Хай часом вона буває нестерпна, та все-таки він кохає тільки її. Проводити час з Розмері означало потурати своїй слабкості; проводити його з Коллісом означало додавати до нічого ніщо.

Біля входу до «Ексельсіору» він зіткнувся ніс до носа з Бебі Уоррен. Вона витріщила на нього свої великі гарні очі, схожі на мармурові кульки.

— Я гадала, що ви в Америці, Діку! Ніколь тут, з вами?

— Я повернувся до Європи через Неаполь.

Погляд її ковзнув по чорній стрічці на його рукаві, і вона похопилася:

— Прийміть моє глибоке співчуття.

Хоч-не-хоч довелось обідати разом.

— Розповідайте, що у вас чути, — зажадала вона. Дік виклав їй усе, і Бебі насупила чоло. Їй треба було звалити на когось відповідальність за трагедію сестри. — Чи не вважаєте ви, що доктор Домлер з самого початку обрав неправильний метод лікування?

— Методи тут загалом стандартні, хоча, звичайно, до кожного хворого застосовується індивідуальний підхід.

— Діку, я не фахівець і не маю наміру давати вам поради, але, може, їй слід було б перемінити обстановку, вирватися з лікарняної атмосфери, жити так, як живуть усі люди?

— Але ж ви самі хотіли тієї клініки. Казали, що тільки тоді будете спокійні за Ніколь...

— Так, казала, бо мені не подобалося ваше самітницьке життя на Рів’єрі, на отій безлюдній горі. Я зовсім не пропоную вам повернутися туди. Але чому б вам не переїхати, скажімо, до Лондона? Англійці найурівноваженіші люди в світі.

— Аж ніяк, — заперечив він.

— Запевняю вас. Я їх добре знаю. Найняли б собі на весну будинок у Лондоні — у мене навіть є на прикметі гарнесенький будиночок на Талбот-сквер, і, до речі вмебльований. Оселилися б там і жили б собі серед здорових, урівноважених англійців.

Ще трохи, і вона, певно, почала б переповідати йому пропагандистські історійки зразка 1914 року, але він, засміявшись, урвав її:

— Нещодавно я читав один роман Майкла Арлена, і якщо це...

Вона вбила Майкла Арлена одним помахом салатної ложки.

— Він пише тільки про якихось дегенератів. А я маю на увазі справжніх, повноцінних англійців.

Після того, як вона так легко відхрестилася від своїх друзів, їхнє місце в Діковій уяві зайняли безвиразні обличчя чужоземців, якими аж кишать маленькі готелі Європи.

— Звичайно, це не моя справа, — знову почала Бебі, готуючись до нової атаки, — але покинути її саму, в такому оточенні...

— Я їздив ховати батька.

— Розумію, розумію. Я вже висловила вам своє співчуття. — Вона посмикала кришталеві кульки намиста;— Але у нас тепер стільки грошей, що ми можемо дозволити собі що завгодно. То чом би не використати їх і на лікування Ніколь?

— По-перше, я не зовсім уявляю собі, що мені в Лондоні робити.

— Як — що? Працювали б так само, як будь-де.

Він відкинувся назад і пильно подивився на неї. Якщо вона й здогадувалася про бридку правду — справжню причину хвороби Ніколь, — то постаралася витруїти цю правду із свідомості, заштовхати її якнайдалі в темну закурену комору, як картину, помилково куплену в художника, що так і не став модним.

Вони продовжили розмову в «Ульпії», заставленій бочками винарні, під акомпанемент «Suona fanfara mia» («Звучи, моя фанфаро» (італ.)), яку майстерно виконував хлопець-гітарист. Там до них підсів Колліс Клей.

— Може, я непідходящий чоловік для Ніколь, — сказав Дік. — Але вона однаково б вийшла заміж за когонебудь, схожого на мене, за людину, в якій сподівалася б знайти опору.

— Ви вважаєте, що з іншим чоловіком вона була б щасливіша?— вголос подумала Бебі. — Що ж, можна спробувати.

Аж коли Дік зігнувся від сміху, вона зрозуміла безглуздість свого зауваження.

— Ах, зрозумійте мене правильно. Не думайте, ніби ми не вдячні вам за все, що ви зробили, — запевнила вона. — І ми знаємо, що й вам бувало тяжко...

— Ради бога, Бебі! — запротестував Дік. — Таке можна було б казати, якби я не кохав Ніколь.

— Але ви ж таки кохаєте Ніколь? — занепокоєно спитала вона.

Колліс уже збагнув, про що йдеться, і Дік поспішив перемінити розмову:

— Побалакаймо про щось інше. Хоч би про вас. Чому ви не виходите заміж? Ми чули, ніби ви заручені з лордом Пейлі, двоюрідним братом...

— Вже ні. — Вона знітилася й опустила очі. — Це було минулого року.

— Але чому ви все-таки не виходите заміж? — допитувався Дік.

— Сама не знаю. Один чоловік, якого я кохала, загинув на війні, другий відмовився від мене.

— Розкажіть мені про це, Бебі. Розкажіть, як ви живете, чим живете. Ви ніколи зі мною не ділитеся, ми завжди розмовляємо тільки про Ніколь.

— Вони обидва були англійцями. По-моєму, в світі немає людей вищого ґатунку, ніж справжні англійці. Я, принаймні, не зустрічала. Перший був... ет, це довга історія, а довгих історій ніхто не любить, правда?

— Ще й як! — озвався Колліс.

— Ні, чому ж, — по-моєму, все залежить від того, як їх розповідають.

— Ну, це вже ваш фах, Діку. То ви вмієте розворушити товариство однією фразою чи влучним словом. Тут потрібен особливий хист.

— Ні, тільки спритність, — лагідно заперечив Дік, уже втретє цього вечора не погоджуючись з нею.

— Певна річ, я надаю великого значення формі... Люблю, щоб усе робилося як належить і з розмахом. Ви, напевно, дивитеся на це інакше, але ви повинні визнати, що це свідчить про цілісність моєї вдачі.

Дік міг би знову заперечити, але промовчав.

— Авжеж, я знаю, що кажуть люди: Бебі Уоррен, мовляв, гасає по Європі, колекціонує нові враження, а пропускає головне,