Читати книгу - "Осінь патріарха"

поліції - особа по-своєму примітна. Кат він послідовніший і цільніший, аніж його повелитель (“він і не за таке наказав би розстріляти рідну матір”), але до того ж сміливий, зухвалий, освічений і чарівливий. Він єдиний не боявся президента. Певно, тому, що бачив і сприймав його реально, а не в ореолі міфа, бачив і сприймав без містифікації - як звичайного старого маразматика. І позбавив його фактичної влади, лишив йому тільки тінь од влади. А проте всієї повноти влади де ла Барра все-таки в диктатора не відібрав. Не те, щоб не посмів, не наважився, а просто створений був для іншого місця, для ролі “сірого кардинала”. І все через те, що бракувало йому міфотворчої віри в себе, бракувало месіанізму. Де ла Барра цілком усвідомлював, що нація його ненавидить, і був нездатний узяти на себе всю відповідальність. А президент жив у полоні ілюзій, у полоні міфа, і тому був здатний.

Коли під час антиурядового заколоту де ла Барра сказав, що це кінець, що успіхові заколотників уже не завадити, президент заявив: “Ви помиляєтеся, Начо, у мене лишається ще народ...” - той самий нещасний народ, який ще вдосвіта вийшов на вулиці, підбурений непередбаченим ходом цього незбагненного старого...”

Це парадоксально, але міф породжує міф; він заразливий. У цьому його особлива підступність, тим паче коли йдеться про політичну міфотворчість XX століття.

“...Вони казали, що я - доброчинець, перед яким схиляється в пошані сама природа, який наводить лад у всій світобудові і втирає носа навіть божественному провидінню, - і я давав їм те, чого вони просили, і купував у них те, що вони продавали...” Міфотворчість натовпу заражає диктатора. Проте нерідко трапляється і навпаки. В ту ніч, коли був повалений Саенс де ла Барра, люди вийшли на вулицю, аби ще раз підтримати тирана, бо повірили в месіанізм, який він, у свою чергу вірячи в любов народу, сам собі й навіяв. “Стоячи на Військовій площі, ми, як завжди, побачили ефемерний образ - осяяного ореолом безтілесного старого в білій полотняній одежі, який мовчки поблагословив нас з президентського балкона і за мить зник, але й цієї миттєвої з’яви було достатньо, щоб ми впевнилися: він є; він, невсипущий, дбає про нас вдень і вночі”, - так каже про ті пам’ятні дні безіменний оповідач. Власний президентський міф і апокрифічний міф натовпу - це, воістину, два кривих дзеркала, що безмежно множать спотворені зображення.  Вони творять зачароване коло, і для міфізованої свідомості немає з нього виходу.

Гарсіа Маркес показав усе це - виявив механізм уловлювання душ профашистськими диктаторами, розкрив їхній секрет щуролова. Без будь-якої демонології, магії, за допомогою міфа - міфа як знаряддя і як об’єкта розгляду. Силою свого мистецтва Гарсіа Маркес вивів читача (навіть того, що живе в полоні міфізованої свідомості) із зачарованого кола, і крізь розриви в тумані явилася пронизлива правда.

Як я вже казав, Гарсіа Маркес не займається тут економікою, політикою, ідеологією, психологією - в усякому разі не займається усім цим безпосередньо. Його передусім цікавить, як влада, що не має ніякої мети, крім власного утвердження і збереження, відбивається на своєму носієві. І те, як носій цей сам відбиває всю потворність і приреченість такої системи влади - влади дювальє, стресснерів, піночетів, влади гітлерів і муссоліні.

Думаю, назва “Осінь патріарха” не означає, що узурпатор колись був кращим, а на старість став гіршим. “Осінь” - символ того, що часи диктаторів все-таки минають. І потім - це “осінь” його міфа. Опадає багряно-жовте листя, поглядові відкривається трухлявий стовбур, стовбур “жалюгідний”, “недолугий”. Це епітети самого письменника. І вони вже зовсім з іншого, неміфотворчого ряду. Кронос чи Одін могли бути жорстокі, підступні; жалюгідними, недолугими їм бути не личило. А в Гарсіа Маркеса президент при всій своїй жорстокості й підступності ще й жалюгідний, ще й недолугий.

Радянський дослідник В. Земсков уважає, що розгулювання корів по президентському палацу метафорично виражає належність диктатора до клану латифундистів, скотопромисловців. Може, й так, адже роман весь пересипаний специфічними латиноамериканськими реаліями. Але корови у палаці (так само як прокажені і паралітики серед трояндових кущів) указують саме на безглуздя всього, що діється. Воно скрізь, у всьому, на кожному кроці. І в тому, що диктатор усе своє безконечне життя спав у повному вбранні на підлозі, зачинившись на всі замки, засуви й защіпки, спав при світлі лампи, на випадок як доведеться серед ночі втікати. І в тому, що до появи Летісії Насарено він не знав радощів плотського кохання. Та Летісію Насарено невдовзі зжерли нацьковані кимсь пси; її місце біля президента зайняв Саенс де ла Барра, що тягав йому в закривавлених мішках голови її можливих убивць.

Наслідуючи ассіро-вавилонські написи, Валерій Брюсов написав свого “Ассаргадона”. Там цар називав себе “вождем земних царів” і нахвалявся, що “повалив” Сидон, що Елам “судьбу свою читав” у його погляді і навіть Єгиптові його мова “звучала як закон”. Однак цар зізнається, що заплатив за все це великою ціною:

“І, впившись величчю, стою один над світом...”

Самотність Ассаргадона - жертва, принесена заради величі. Самотність диктатора з “Осені патріарха” - навіть не жертва. Адже він нічого не отримав за неї, нічого, крім влади, яка не обдаровує ні радістю, ні задоволенням. Влада ця, наче руки Летісії Насарено, все перетворює на тлін і гниль. І ассаргадонівський, так би мовити, аналог узурпатора - це напис: “Хай живе генерал!”, власноручно написаний на стіні вбиральні палацу, про всяк випадок, без певної мети, як не мало певної мети все його абсурдне правління.

Істинне життя, хай важке, та справжнє, він проміняв на міраж, фікцію, брехню: “Він віддавався злочинам і брехні, він блаженствував у безбожжі та безчесті, і подолав свою гарячкову жадібність і свій природжений страх лише для того, щоб до кінця свого віку зберегти у руці свою скляну кульку, не розуміючи, що це - бездонне зло, пересичення яким породжує новий апетит до кінця всіх віків, мій генерале”. Це звучить як вирок народу, що прозрів, народу, що струсив із себе тягар омани. Над трупом диктатора анонімний оповідач каже: “Ми так ніколи й не дізналися, ні хто він такий, ні який він із себе і чи не гра уяви - цей безглуздий тиран, який не знав, де лицевий, а де зворотний бік цього життя”. Та читач, мабуть, зрозуміє, ким був диктатор, яким він був: те, що залишилось, коли згинув, розвіявся міф, - це людина юрби, темна, неосвічена, випадкова і найзвичайнісінька, яку піднесли на вершину ієрархічної драбини страхітливі закони антагоністичного світу.

Гарсіа Маркес зірвав машкару з цієї людини і з цього світу, і в тому його велика заслуга. Заслуга громадянина, заслуга митця. Він написав роман гнівний і яскравий, але нелегкий для читання, роман, оздоблений фантазією, повний символів, метафор, алегорій, глибоко національний, глибоко традиційний і водночас сміливий і новаторський.

[1] Губернатор; первісне значення - той, хто виправляє (Тут і далі прим, перекладача.).

[2] Міцний напій із цукрової тростини.

[3] Різновид папуги.

[4] Старовинна іспанська монета.

[5] Морський