Читати книгу - "Дон Кіхот"

— А коли ми доїдемо до цієї благоденної лінії, — спитав Санчо, — скільки нам іще лишиться їхати?

— Багато, — відповів Дон Кіхот, — бо з трьохсот шістдесяти градусів, на які, за обчисленням Птоломея, найкращого космографа, якого я знаю, поділяється водяна та земна куля, ми проїдемо тільки половину, коли досягнемо цієї лінії.

— Нічого сказати, — скрикнув Санчо, — хорошого свідка вибрали ви, ваша милість: він тобі й Пантелей і до того ж «косматий граф» або щось схоже на це.

Дон Кіхот попосміявся з того, як Санчо тлумачить слова та ім’я космографа Птоломея, і сказав йому:

— Знай, Санчо, що іспанці і взагалі ті, хто з Кадікса їдуть до східної Індії, за одну з ознак переходу через ту рівноденну лінію мають те, що на кораблі дохнуть усі воші і на всім судні не знайти жодної, навіть за золото її ваги. Отже, Санчо, можеш провести рукою по своїх стегнах, якщо впіймаєш — ми позбудемося нашого сумніву, а ні — значить, ми вже переїхали.

— Не вірю я цьому, — відповів Санчо, — а втім зроблю те, що наказує мені ваша милість, хоч не знаю, навіщо ці спроби, коли я на власні очі бачу, що ми не від’їхали від берега й на п’ять сажнів і не проїхали за водою й двох сажнів, бо ж Росінант та Сірий стоять на тому самому місці, де ми їх покинули, і я ручаюся, що ми сунемося повільніше, ніж мурахи.

— Зроби, Санчо, дослідження, про яке я казав, — мовив Дон Кіхот, — і не дбай ні про що інше, бо ти ж не знаєш, що таке лінії, паралелі, екліптики, сонцезвороти, рівнодення, планети, знаки зодіаку й градуси, з яких складаються земна та небесна сфери. А якби ти знав це або хоч частину цього, ти ясно бачив би, скільки ми перетнули паралелей, скільки знаків сузір’їв поминули та минаємо. Ще раз кажу тобі — помацай себе; по-моєму, ти чистіший за аркуш білого паперу.

Санчо почав на собі шукати, проводячи рукою по нозі й мацаючи під лівим коліном, нарешті підвів голову, глянув на свого пана й промовив:

— Або спроба неправильна, або ми не доїхали, куди каже ваша милість, іще багато миль.

— Ти хіба впіймав щось? — спитав Дон Кіхот.

— Навіть кілька, — відповів Санчо і, струшуючи з пальців, помив усю руку в річці, посеред якої плив човен.

Вони побачили серед річки кілька великих млинів. Помітивши їх, Дон Кіхот голосно сказав Санчо:

— Дивись, друже, перед нами відкривається місто, замок чи фортеця, де мусить бути якийсь полонений рицар чи якась королева, інфанта або нещасна принцеса, на допомогу якій мене послано.

— Де в біса місто, фортеця чи замок, сеньйоре? — сказав Санчо. — Хіба ви не бачите, що то млини, в яких мелють пшеницю?

— Мовчи, Санчо, — відповів Дон Кіхот, — вони тільки здаються млинами. Я тобі казав уже, що чарівники у всього відбирають природний і надають інший вигляд. Я не хочу сказати, що вони й дійсно міняють речі, але так здається, і це ми бачимо з прикладу Дульсінеї, єдиного пристановища моїх надій.

Тим часом човен, потрапивши в середину течії ріки, почав пливти швидше. Мельники, побачивши човен, що мусив потрапити під колеса, вийшли з довгими жердинами, щоб затримати його; обличчя у них були запорошені борошном і тому здавалися дуже гидкими. Вони голосно кричали:

— Бісові люди, куди це ви їдете? Чи ви зсунулися з глузду, чи хочете, щоб вас потрощило на шматки цими колесами?

— Не казав я тобі, Санчо, — сказав Дон Кіхот, — що ми доїхали до місця, де мені доведеться виявити всю міць моєї руки? Дивись, скільки розбійників і злодіїв вийшло мені назустріч! Дивись, скільки примар вийшло проти мене і скільки гидотних облич глузує з нас! Ну, стривайте, негідники!

І, звівшися на ноги, він почав голосно загрожувати мельникам:

— Поганці й паскуди, зараз же звільніть особу, що сидить у полоні у вашій фортеці або в’язниці, хоч високого вона чи низького походження, хоч якого стану. Я — Дон Кіхот Ламанчський, якого називають іще Рицарем Левів, і високе небо судило мені щасливо довершити цю пригоду.

Кажучи так, він видобув меч і почав вимахувати ним на мельників, які хоч і чули, але нічого не зрозуміли з цих дурниць і тримали напоготові свої жердини, бо човен доплив уже до самого виру під колесами. Мельники, спинивши жердинами човен, не могли вдержати його, і він перекинувся, а Дон Кіхот і Санчо опинились у воді. Хоч Дон Кіхот і вмів плавати, як гусак, але важкий панцер і зброя тягли його вниз, і коли б мельники не кинулися у воду й не витягли його разом із Санчо, то для обох них була б тут Троя[89].

Коли їх витягли, прийшли рибалки, власники човна. Побачивши, що його потрощено на тріски, вони почали вимагати, щоб Дон Кіхот сплатив їм збитки. Той цілком спокійно, наче з ним нічого й не трапилось, сказав рибалкам і мельникам, що охоче заплатить за човен, але з тією тільки умовою, що вони неодмінно звільнять особу чи осіб, полонених у цьому замкові.

— Про яких це ти осіб і про який замок говориш, дурню? — спитав один із мельників. — Чи не думаєш ти забрати тих, що привозять молоти пшеницю на млини?

— Годі! — сказав сам собі Дон Кіхот. — Умовляти цю наволоч зробити добре діло — це однаково, що проповідувати в пустині. В цій пригоді, мабуть, діють два ворожі могутні чарівники і заважають намірам один одного. Один надіслав мені човен, другий перекинув його зо мною. Увесь цей світ — збіговище протилежних сил, і я не можу нічого вдіяти.

А потім він сказав уголос, дивлячись на млини:

— Хоч би хто ви були, друзі, що сидите в цій в’язниці, пробачте, що я не можу, собі й вам на лихо, звільнити вас. Якомусь іншому рицареві судилося довершити цю пригоду.

По цій мові він погодився з рибалками і заплатив їм за човен п’ятдесят реалів, які Санчо видав дуже неохоче, сказавши:

— Ще двічі так поїдемо — і весь наш капітал загуде.

Мельники й рибалки,