Читати книгу - "Ukrainian dream «Последний заговор»"

— Марку, я знала, що ви прийдете вчасно, — «мерседес CLK 500» сріблястого кольору, в народі названий «целкою», зупинився біля переходу, і Анна опустила скло. Вона змінилася з часу їх останньої зустрічі: чорне волосся було зачесане назад і щедро змащене гелем. Ніжна засмагла шкіра, тонкі руки, французький манікюр, білі рівні зуби, блискучі усміхнені очі та кавовий костюм робили її неповторною і звабливою.

— А де ваш «пежо»? — Марк помітив, що кілька дівчат і хлопців, які стояли поряд, упізнали Анну та почали голосно перешіптуватися і поглядати на Марка.

— Не знаю. Сідайте, я поспішаю. — Вона відчинила дверцята, і Марк сів до салону. Він відчував спиною, що в нього вп'ялися з десяток пар очей, але йому було те байдуже, він умостився на передньому сидінні, поряд із Анною, потиснув їй руку, і машина рушила. Вже сутеніло.

Анна зосереджено дивилася перед собою. Марк відкинувся у кріслі й заплющив очі. Він почувався дуже впевненим і спокійним. Таке рідко буває, коли ти відчуваєш спокій і мир у присутності людини, яку бачиш удруге в житті. Вони виїхали за місто, і машин на трасі стало менше. Ліс стояв стіною й кидав свою тьмяну тінь на дорогу. Сонце палахкотіло десь над самим небокраєм і підсвічувало фіолетово-рожевим світлом маленькі ніжні хмарки. У цей момент вона заговорила.

— Я дуже люблю вечір улітку. Ще з дитинства. А ти?

— Я люблю гуляти вечорами сам у полі або брести дорогою, яка пролягла від одного села до іншого, коли зовсім тихо і поряд нема нікого. Щоправда, зараз я не маю можливості бродити сільськими дорогами. Я давно не був у себе в селі.

— То, кажеш, любиш? — Анна вивернула кермо і збавила швидкість. Машина з'їхала з траси і звернула на вузеньку ґрунтову дорогу. — Ходімо, Марку, — вона вимкнула запалення, узяла до рук сумочку та вийшла з машини. Марк вдихнув на повні груди свіже чисте повітря і підійшов до Анни.

— Тут зовсім недалеко до мого дому. Через поле кілометра два, — вона замкнула авто на центральний замок і ввімкнула сигналізацію. — Тут нічого цього року не посадили. Дають землі перепочити. Ти знаєш, треба час від часу давати землі відпочити. Вона втомлюється щороку давати врожаї, — Анна підняла маленьку грудку та розкришила її в руці. — А от минулого року тут було багато-багато пшениці. Я часом надвечір виходила з машини і брела полем, поки серце не ставало битися спокійно й рівномірно, в голові наставало просвітлення і руки, замість стискатися в кулаки, ніжно гладили вусате колосся.

— Анно, я навряд чи зможу заспокоїтися зараз, та й колосся нема, тільки чорна земля та ворони.

— А ти спробуй, Марку, — вона подивилася йому в самі очі й усміхнулася. — В тебе якісь проблеми?

— Телефонувала ти, значить, проблеми в тебе, — він відповів їй на усмішку й потер пальцем чоло.

— О Марку, — Анна голосно видихнула повітря і, різко розвернувшись, перекрила йому дорогу, — на світі небагато людей, яким я телефонуватиму, коли в мене раптом виникнуть проблеми. І ти до тих людей точно не належиш.

— Але ти все ж таки зателефонувала мені, — він зупинився й дивився на неї згори вниз. Марк був вищим від неї на дві голови.

— Марку, зазвичай чоловіки, навіть значно вищі за мене, дивляться знизу вгору, коли зустрічаються зі мною ніс до носа. Так що те, що зараз ти маєш цю розкіш — дивитися на мене з висоти свого зросту, — свідчення того, що я дозволяю тобі значно більше, ніж будь-кому. Ти маєш це зрозуміти і не зловживати.

— То чому ви телефонували?

— Шкода мені тебе стало, Марку, — вона несильно вдарила його в плече і пішла вперед, Марк — слідом.

— Ти правильно сказала, коли ми розмовляли по телефону сьогодні: ти з тієї групи людей, які можуть допомогти. Але ти не та людина, якій може стати шкода такого, як я.

— Тобто ти, Марку, хочеш сказати, що мені не може бути тебе шкода? Що я не маю почуттів?

— Ні, звичайно, почуття в тебе є, але вони глибоко в тобі.

— Так, дуже глибоко в мені. Якби це було не так, я б не змогла вижити в тому світі, в якому живу.

— Напевно. То чому ти телефонувала мені, Анно?

— До речі, ти вже називаєш мене на «ти».

— Я не помітив.

— Це добре. Значить, тобі комфортно зі мною, і ти не відчуваєш жодних бар'єрів, які могли б нас розділяти.

— Очевидно, тут, у полі, далеко від міста, де нема нікого, окрім нас, ці бар'єри дійсно стають непомітними.

— Напевно.

— То все ж навіщо ти телефонувала?

— Ні, Марку, телефонував ти. Я просто написала смс. Ти міг відповісти, а міг і не відповісти. Ти вирішив відповісти. Тобто рішення прийняв ти, як і належить чоловікові.

— Тобто я є ініціатором нашої зустрічі?

— Так.

— Гм. Гаразд, — Марк дещо розгубився й не знав, що сказати.

— Марку, — вона зупинилася, опустила очі і тихо промовила: — Те, що я скажу тобі зараз, я не скажу тобі більше ніколи, за жодних умов, ні за яких обставин, тільки зараз. І ти маєш це почути й запам'ятати назавжди. Бо я ніколи й нікому цього не казала отак чесно та відверто, як скажу зараз тобі, — вона подивилася йому в очі і сказала: — Я люблю тебе, Марку, — вона дивилася йому в самісінькі очі, в душу, в серце і хотіла, здавалося, увібрати поглядом усі ті емоції та переживання, які викликали в Марковій душі її слова.

— Так не буває, — він не відводив погляду, Анна теж. Вони отак стояли й дивилися одне одному в вічі, самі посеред цього великого поля, де не було нікого, окрім вечірньої тіні, тьмяного неба та ворон.

— Я знала, що ти саме так і скажеш. Це дуже важливо, що ти сказав саме ці слова.

— Чому? — Марк дивився на Анну зовсім іншими очима, не такими, як тоді, коли вона ще не сказала йому про свої почуття.

— Бо тепер я знаю: я можу зробити те, що люди вважатимуть неможливим. Марку, — вона торкнулася пальцями, своїми тонкими довгими пальцями, надзвичайно теплими й ніжними, як для жінки-політика, його щоки, провела ними по вустах, погладила очі, чоло, брови, потім розвернулася та пішла до машини.

— Мені йти за тобою? — Марк стояв на місці й дивився їй вслід.

— Ти вирішуєш, — не озираючись. — Хочеш — іди, хочеш — залишайся тут.

— Я йду з тобою.

— Ти вечеряв? — відчинила дверцята авто, повернула ключ,