Читати книгу - "Ukrainian dream «Последний заговор»"

— Толю, мені потрібен хороший бій. Бій на сто штук зелених. Не більше і не менше. На сто штук.

— Ха! — Толя голосно розсміявся, і Марк зрозумів, що грошей у Толі нема, таким надривним і страшним був той сміх.

— Я сказав щось смішне, Толю? Мені здається, що я нічого такого не казав. Я просто запитав, чи можеш ти організувати мені бій.

— Марк, — Толя давився сміхом, чи цигарковим димом, чи пивом, сказати було важко, — мы не в Америке живем. Ты хочешь поднять сто штук? Я помогу. Реально. Но такие деньги тебе предложат только за мокрое дело. Тебя свести с людьми, которые платят реальные бабки? Я сведу. Если ты согласен пойти на убийство. Ты согласен, Марк?

— Ні, Толю, я не хочу нікого вбивати. Але гроші мені все одно потрібні. Так ти організуєш бій?

— Ну ты и упертый, Марк. Как бык. Нет, я не смогу подписать тебя на такой бой. Еще вопросы есть?

— Ні, це все, що я хотів у тебе запитати. І все ж таки, як там твої справи? — запитав Марк, витримавши коротку паузу.

— Да плохо дела у меня. Плохо, — Толя довго мовчав, а потім запитав: — А деньги тебе зачем нужны, Марк?

— Мама помирає. Моя мама помирає в лікарні. Їй потрібно робити операцію. І в мене немає на це грошей.

— Да, херово тебе, пацан. Ладно. Раз такое дело… Я подумаю. Если что, позвоню вечером. Есть одна тема.

— Це реально, я можу на тебе покластися?

— Запомни, Марк, чтобы добиться успеха и получить желаемое, ты должен в любом деле полагаться только на себя. А на людей ты можешь разве что рассчитывать и брать их во внимание. Не больше. Иначе ни хера у тебя не выйдет. Понял?

— Да. Бувай.

— Пока, Марк.

Марк стиснув телефон у руці і прочитав латиною відому з дитинства молитву. Ще один варіант відпав. Що він міг придумати? Пограбувати банк? Захопити заручників? Узяти гроші в банку під заставу житла? Все це смішно, наївно й нереально. Марк дістав із кишені піджака гаманець і перевірив, скільки там залишилося грошей. Грошей було небагато. Кілька тисяч гривень і кредитна картка. Марк витягнув із гаманця всі гроші й кинув його на підлогу. Була вже сьома вечора. До мами їхати пізно. Друзів, до яких можна було б зараз піти, у нього не було. Ті, що були, навряд чи змогли б чимось зарадити, окрім хіба випити з ним по чарці горілки, викурити три пачки цигарок і проговорити до ночі ні про що. «Ні, це все не те», — подумав Марк і скинув халат. Він опустив голову й заплющив очі. Це дуже страшно і водночас хвилююче, коли ти раптом розумієш, що залишився сам-один у всьому світі. Є десь людина, якій ти потрібен і якій ти повинен, зобов'язаний, мусиш допомогти, але ти знаєш, ні, відчуваєш, що допомогти не зможеш. Ти лупишся головою в стіну, ти збиваєш до крові кулаки, ти кричиш так, що зриваєш голос, але ніхто не бачить ані твоєї крові, ані твого болю, і ніхто не чує твого крику. Це так, напевно, має бути. Кожен із нас має пережити самотність і безсилля, щоби зрозуміти врешті, що він не один і є той, хто дасть йому силу. Ні, не так. Він зрозуміє, що сила в нім самім, і ця сила має вирватися з нього, аби подолати всі перешкоди і зламати всі стіни, які життя перед ним вибудувало. Мало хто, очевидно, може витримати самотність і зрозуміти, що він геть сам на всю країну, на увесь світ. І є тільки той, хто потребує твоєї допомоги, але нема того, хто зможе тобі допомогти. Це є доля обраних.

Марк знав, що не має права плакати й жаліти себе. Нічого не змінять сльози. Нічого. Зовсім нічого. Він розплющив очі і помітив, що екран телефону світиться блакитним слабеньким світлом. «Ви отримали смс». Марк був більш ніж упевненим, що це просто його оператор надіслав повідомлення про початок чергової акції, взявши участь у якій він зможе зекономити гривень двадцять, і отримати можливість безкоштовно надсилати смс та ммс у вихідні дні, і безкоштовно телефонувати друзям після 12-ої ночі. Також це могло бути повідомлення про те, що гроші на його рахунку закінчились і йому треба піти на вулицю й купити картку поповнення.

«Zdrastvuj, Mark. Ja hochu s toboj vstretitsa. Eto srochno.

Anna Rihter».

Так буває. Марк у це не вірив, але знав, що так часом трапляється: у найскрутніші моменти життя, коли, здається, все закінчилось і треба просто сушити весла та співати відхідну, раптом щось стається. Щось таке, чого ти зовсім не очікував, але оце щось очікувало на тебе, аби прийти в твоє життя й запалити в тобі віру.

Марк набрав її номер. Вона довго не відповідала. Врешті він почув тихий і впевнений голос:

— Алло, я слухаю тебе, Марку.

— Здрастуйте, Анно. Навіщо я вам?

— Є справа. Давай не по телефону. Я буду на Хрещатику за годину. Якщо ти стоятимеш рівно за годину на розі Хрещатика і Хмельницького, я тебе підберу.

— Анно, звідки у вас мій номер?

— Марку, я лише спростила твоє завдання.

— Що ви маєте на увазі?

— Я написала тобі, інакше ти б обов'язково написав мені. Рано чи пізно, але неодмінно написав би.

— Ви так вважаєте?

— Я знаю те, що світ так дивно влаштований, і такі люди, як ти, завжди телефонують таким людям, як я.

— А які ж ми люди?

— Ти людина, яка потребує допомоги, а я — людина, яка може тобі допомогти. Все. За годину будь на місці.

Зв'язок урвався, і Марк вирішив ухопитися за цей шанс, не ставлячи собі дурних запитань типу «навіщо я це роблю?» і «чи можна було цього не робити?». Він просто надягнув джинси, сорочку, легкий светр і вискочив на вулицю. Сонце йшло до небокраю і вже сховалося за високими будинками. Вечірня прохолода приємно лоскотала душу, і сірий колір вулиці, який ще хвилину тому гнітив його, коли він дивився у вікно, враз змінився на яскраві кольори, і Марк згадав, що на вулиці літо і дівчата ходять напівголі й усміхнені, від них пахне потом і хорошими парфумами, ще від них пахне збудженим лоном і сексом. Марк устрибнув у маршрутку та зачинив за собою двері. До зустрічі з