read-books.club » Детективи » Прес-центр 📚 - Українською

Читати книгу - "Прес-центр"

142
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Прес-центр" автора Юліан Семенов. Жанр книги: Детективи. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 70 71 72 ... 119
Перейти на сторінку:
до Роберта Кара, у цього хлопця є хватка, він дасть точну пораду, повторюю, ти застрахований від невдачі, я відповідаю…

55

19.10.83 (22 години 40 хвилин)

У невеличкому готелі, де зупинився Степанов, мешканців було мало; всі столи в ресторанчику вільні; два іспанці, що приїхали сюди на заробітки (офіціантам тут добре платять, місцеві жителі залишили собі найбільш кваліфіковану роботу), стояли біля бару, протяжно, по-собачому позіхаючи.

— Давайте сядемо біля вікна, Марі, — сказав Степанов. — Коли піде дощ, тут буде так затишно й гірко, що відразу захочеться писати…

— А мені писати хочеться в спеку.

— Кожному своє, — зітхнув Степанов. — Треба ж такі прекрасні слова викарбувати на воротах концтабору…

— «Праця робить вільним» — теж чудово звучить; але й це пришпилили туди ж мої однокровці.

— Я замовлю Москву, поговорю з дочкою, — сказав Степанов, — а тоді подумаємо разом, як бути далі, в мене є деякі новини…

— У мене також.

Степанов кивнув, підвівся, попрямував до телефонного апарата, що стояв на маленькому столику біля бару, набрав міжнародну, назвав московський номер, попросив з’єднати його якнайшвидше, звернувся до іспанських офіціантів своєю варварською кастільською, поцікавився, звідки вони, ті радісно загомоніли, вважаючи, що зустріли одноплемінника, потім, коли Степанов пояснив, що він росіянин, бував в Іспанії, любить їхню країну, заляскотіли язиками, заходилися швиденько готувати салат, томатний сік та каву.

Повернувшись, Степанов сів навпроти Марі, глянув на неї:

— Чого ви така сумна?

Та скрушно мотнула головою, руде волосся шурхотливо впало на лоб.

— Я сумна, бо мені дзвонити нікуди…

— А батько?

Вона зітхнула, повторивши з невимовною ніжністю:

— Батько… У вас скільки дітей?

— Двоє.

— А ви щасливі в подружньому житті?

— Живемо окремо вже багато років…

— А з дітьми як?

— Мої справжні друзі…

— Як же у них склалися стосунки з вашою подругою?

— У мене немає постійної подруги…

— Яєчню собі готуєте сам?

— І дуже смачну…

— Скоро заведете постійну подругу, — впевнено сказала Марі, — у вас хворі очі.

Він заперечливо похитав головою.

— Ні.

— Так… Ви себе не знаєте…

— Тільки людина саму себе й знає, всі інші люди вгадують її…

— Пригадуєте слова: де був самим собою я?

— Ні.

— «Пер Гюнт».

— Російською все звучить інакше, — сказав Степанов. — Ми звикли до хороших перекладів, не обов’язково знати оригінал… Тепер ясно. Це ви до того, що Сольвейг відповідає: в надії, у вірі і в любові моїй?

Марі кивнула.

— Справжнє лице людини зберігає той, хто любить її… Любов дітей і любов жінки — поняття різні.

— На щастя, мої діти — дівчатка.

Обличчя Марі стало якимсь байдужим, під очима залягли ранні зморшки, вилиці загострились, і обличчя стало важким, немов після нелегкого переходу в горах.

— Я також дочка і, тільки коли сама відчула втому, а потім покохала чудового хлопця, але не можу бути з ним, отже, боюся за нього, тільки тоді зрозуміла батька. Він теж, як і ви, багато років готував собі яєчню, став товстий, обрезклий, зморшкуватий і нічого не встигав робити, не міг заснути без снотворного… А потім біля нього з’явилася жінка, і він знову, знайшов себе, своє справжнє обличчя… Раніше, після того як він розлучився з мамою, обличчя не було, була маска… А я і брат… Ми виявилися…

Задзвонив телефон — довго, безперервно.

— Москва, — сказав Степанов і кинувся до апарата…

Марі подивилася йому вслід з якоюсь невимовною сумною заздрістю, покликала очима іспанця, попросила принести склянку «Розе», найсухішого, бажано італійського; прислухаючись до одноманітних степановських «алло», випила повільними ковтками терпке, трохи гіркувате вино й подумала: «Сила справжньої жінки — в умінні чекати; консерваторки, одна Тетчер чого варта, ми більше вірні усталеному, самим собі. Тому тільки ми й здатні закликати мужчину до згоди з самим собою… Батько в боргу перед тими своїми роками, коли був молодий, віддаючи себе мені й братові… А борг доводиться оплакувати. І Гала потрібна батькові не для щастя, просто р ній він реалізував самого себе справжнього, того, якого не зумів виявити через маму… Бідолашна, бідолашна мамочка не змогла себе зламати… А ми? Ну от, знову я стаю власницею, знову в мені починає недобре клекотіти слово «мій»… Я звикла до того, що батько був тільки моїм, і ніколи до пуття не задумувалась, як йому прикро прокидатися темними осінніми ночами в своїй мансарді їй варити собі каву, й сідати до столу за машинку, а потім іти до редакції, а звідти в Сорбонну, ввечері повертатися й смажити яєчню, вмикати телевізор, дивитися останні вісті й знову сідати за машинку, а після цього пити снотворне, лягати в зім’яту, і, якщо я не приїду й не викличу пральню, брудну постіль, адже він забуває про все, коли працює, йому однаково, як спати й на чому… А я жила своїм життям і дуже жаліла маму, так уже водиться, маму завжди жаліють, писала репортажі, закохувалася, їздила по світу й знала, що в мене є мій батько, коли ж з’явилася Гала і стала дбати про нього, я дозволила собі жорстокість… Маму я так не осуджувала, я щадила її…»

… Москву нарешті дали; Марі слухала чужу мову; їй здавалося, що російська чимось схожа на португальську, така ж різка, і так само перемежовувалася з дивною, незвичною для вуха мелодійністю. А потім згадала оповідання Карела Чапека про чеського диригента, який опинився в Лондоні й уночі в порту почув незнайому мову, і його слух, незвичайний слух музиканта, вловив у словах невидимих йому співрозмовників наближення горя, як же цей бідолашний музикант намагався пояснити англійцям ламаною іспанською — треба щось зробити, наближається біда, але ніхто не міг його зрозуміти — і непоправне сталося…

… Степанов повернувся до столу блідий, з глибокою зморшкою, що прорізала чоло, але на губах люб’язна усмішка («Сильна людина, — подумала Марі, — вміє себе тримати, коли треба, приховувати справжні почуття»); почав говорити про те, яка в Москві погода, були перші заморозки, випав сніг і пролежав півночі…

— У вас дома щось трапилось? — запитала Марі.

— О ні! Що може трапитись? Усе добре, — відповів він, подумавши: треба негайно сісти в літак і повернутися до Москви, бо дочка сухо заявила йому, що все-таки виходить заміж, хоч обіцяла почекати трохи, а зараз сказала: «Все, я вирішила…»

А вона така в мене, завжди каже: «Поки я сама не вирішу, мене ніхто не переконає… «Але ж переконує горе; щастя, навпаки, утверджує в правоті; хто-хто, а він знає, що це її раннє одруження може закінчитися горем, чому ж, дівчинко, ти віриш тільки

1 ... 70 71 72 ... 119
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Прес-центр», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Прес-центр"