Читати книгу - "Таємничий острів"

втечі з Гранітного палацу. Кілька з них спритно, наче клоуни, стрибали з одного вікна у друге. Вони навіть не робили спроби скинути драбину, що полегшило б їм спуск на землю, мабуть, із переляку, мабуть, забувши про цей спосіб утечі. Незабаром п’ятеро чи шестеро з них опинилися на мушці в колоністів, і ті, спокійно цілячись, відкрили стрілянину. Деякі з мавп, поранені або вбиті, виючи з болю, падали в кімнати. Інші стрибали вниз і розбивалися на смерть, і через кілька хвилин у Гранітному палаці, певно, не лишилося жодної мавпи.

— Слава! — гукнув Пенкроф. — Слава! Слава!

— Не кваптеся кричати «слава», — зауважив Гедеон Спілет.

— Чому? Адже вони всі перебиті, — відповів моряк.

— Та певно, але ми все одно не можемо повернутись додому.

— Ходімо до водостоку! — запропонував Пенкроф.

— Безумовно, — погодився інженер. — Та, можливо, було б краще…

І в цю мить, ніби у відповідь на зауваження Сайреса Сміта, вони побачили, як драбина зісковзнула з порога дверей, потім розгорнулася і впала вниз.

— О, клянуся люлькою! Оце дива! — вигукнув моряк, дивлячись на Сайреса Сміта.

— Таки дива! — пробурмотів інженер і першим кинувся до мотузяної драбини.

— Обережно, пане Сайресе! — крикнув Пенкроф. — Може, там іще є мавпи…

— Побачимо, — відповів інженер, видираючись драбиною нагору.

Його товариші побралися вгору слідом за ним і за хвилину опинилися на порозі дому.

Колоністи обшукали весь дім. Нікого не було ні в кімнатах, ні в коморі, не пограбованій четверорукими.

— А драбина? — вигукнув моряк. — Який добродій її нам спустив?

У цю хвилину пролунав дивний крик, і величезна мавпа, що ховалася в коридорі, кинулася до зали, а за нею — Наб.

— Ах ти бандюга! — крикнув Пенкроф і заніс сокиру, щоб розчерепити тварині голову.

Та Сайрес Сміт зупинив його і сказав:

— Пощадіть її, Пенкрофе.

— Щоб я змилувався над цією чорнопикою тварюкою?

— Атож. Адже вона скинула нам драбину!

Інженерів голос пролунав із такими нотками, що важко було зрозуміти, жартує він чи говорить серйозно.

Та все ж усі кинулися на мавпу, що відважно відбивалася, звалили її і зв’язали.

— Ух, — зітхнув, відсапуючись, Пенкроф. — А що ж нам далі робити з нею?

— Вона стане нашим служником, — відповів Герберт. Кажучи це, підліток і не думав жартувати, бо знав, які корисні, можуть бути деякі з четвероруких.

Колоністи підійшли до мавпи й уважно подивились на неї. Вона належала до того виду людиноподібних, лицевий кут яких не дуже відрізняється від лицевого кута австралійців і готтентотів. То був орангутанг, а орангутангам не властиві ні кровожерність бабуїна, ні легковажність макаки, ні неохайність сагуїна, ні непосидючість маго, ні погані нахили павіана. Саме у цієї родини людиноподібних безліч рис свідчать мало не про людський розум. Приручені орангутанги можуть прислуговувати за столом, прибирати в кімнатах, чистити одяг і взуття, користуватися ножем, виделкою й ложкою і навіть цмулити вино часом не гірше, ніж двоногі служники, в яких на тілі немає шерсті. Відомо, що орангутанг довго ходив у служниках Бюффона, був йому вірним і старанним помічником. Мавпа, що лежала зв’язана у залі Гранітного палацу, була справжнім велетнем шести футів на зріст, мала пропорційне тіло, широкі груди, голову середньої величини; її лицевий кут дорівнював шістдесяти п’яти градусам, череп був круглий, ніс — великий, тіло — вкрите м’якою лискучою шерстю. Одне слово, то був досконалий зразок людиноподібної мавпи. Очі, трохи менші, ніж у людини, світилися жвавим розумом, з-під вусів поблискували білі зуби, а нижче кучерявилась каштанова борідка.

— Гарний парубок! — сказав Пенкроф. — Якби ми знали його мову, можна було б побалакати!

— То це правда, пане? — перепитав Наб. — Він стане нашим служником?

— Так, Набе, — посміхаючись, мовив інженер. — Тільки не ревнуй!

— І, сподіваюся, чудовим служником, — додав Герберт. — Він ще, здається, молодий, його неважко приручити і всього навчити. Нам не доведеться застосовувати щодо нього силу, аби виривати в нього ікла, як часом роблять у таких випадках! Він, напевне, прихилиться до хазяїв, якщо ті будуть добрі до нього.

— Звісно, будемо до нього добрі, відповів Пенкроф, забувши, як він сердився на «штукарів».

І, підійшовши до орангутанга, спитав:

— Як ся маєш, хлопче?

Орангутанг у відповідь щось стиха пробурчав, не виявляючи великого невдоволення.

— Хочеш пристати до нашого людського гурту? — далі запитував моряк. — Разом служитимемо Сайресові Сміту?

Знову почулося згідливе буркотіння мавпи.

— І нам замість платні достатньо їжі?

Втретє почулося задоволене буркотіння.

— Мова його дещо одноманітна, — зауважив Гедеон Спілет.

— Ото й добре, — заперечив Пенкроф. — Найкращі ті служники, які не розбалакують. То слугуватимеш, не вимагаючи платні! Чуєш, хлопче? На перший час платні не призначаємо, зате якщо справно будеш поводитися, згодом плата стане подвійною!

Так групка колоністів поповнилася ще одним помічником, котрий зробив їй згодом безліч послуг. Прозвали його на Пенкрофове прохання і за згадку про мавпу, яку той знав, Юпітером, а скорочено — Юпом.

Ось як без надмірних церемоній Юп оселився у Гранітному палаці.

Розділ VII

Невідкладні плани. — Міст через річку Вдячності. — Плоскогір’я Широкий Обрій стане островом. — Звідний міст. — Жнива. — Струмок. — Місточки. — Пташник. — Голубник. — Двоє онагрів. — Візок з упряжжю. — Поїздка до порту Повітряної Кулі.

Отже, колоністам острова Лінкольна пощастило відвоювати своє житло, не вдаючись до замурованого водостоку і не марнуючи часу та сил на мулярські роботи. Справді пощастило, бо коли вони вирішили взятися за оті роботи, зграю мавп опанував несподіваний незбагненний жах, вигнавши їх із Гранітного палацу. Невже їх пойняло передчуття нападу з іншого боку? Тільки так можна було пояснити їхню втечу.

Під кінець дня колоністи перенесли трупи мавп у ліс і там їх закопали; потім вони впорядкували житло, де заброди все перевернули догори дном, але нічого не пошкодили й не поламали. Наб розпалив пічку й приготував із припасів, що зберігалися у коморі, смачну вечерю, яку хвалили усі їдці.

Не забули колоністи й про Юпа, який охоче уминав кедрові горішки та коренеплоди, а їх майбутньому служникові не шкодували. Пенкроф розв’язав мавпі руки, проте ноги вирішив ще не розв’язувати, доки не переконається у її слухняності.

Потім, перед сном, Сайрес Сміт зі своїми товаришами, сидячи довкруг столу, обмірковували деякі плани, що їх слід було здійснити передусім.

Найважливішим і найневідкладнішим було будівництво мосту через річку Вдячності, аби налагодити зв’язок Гранітного палацу з півднем острова, потім належало зробити загін для муфлонів та іншої худоби, яку колоністи сподівалися приручити.

Як бачимо, здійснення обох планів дало б їм змогу розв’язати чи не найважливіше на той час питання — питання одягу. Та й справді, через міст легко переправити оболонку кулі, яка дасть їм нову білизну, а в