Читати книгу - "Знахар"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Його радо зустріли. Гості, що прибули на свята, уже роз’їхалися, і вдома були тільки Чинські, Лешек і Марися.
Корчинський докладно розповів, що йому вдалося зібрати, і радісно потирав руки.
— Я дуже зміцнив свої позиції. Побачите, коли я викочу всі свої гармати й відкрию вогонь, звинувачення перетворяться на згарище й руїни. Адже цей Косиба — прекрасний лікар! Жодного смертельного випадку, а тих, що він вилікував, я можу продемонструвати в суді кількадесятьох! Із них чи не половина таких, що не лише не платили йому за лікування, а ще й від нього отримали допомогу. Отож, мотив отримання зиску відпадає! От побачите! Та особливо я підкреслюватиму його надзвичайні вміння. І тому в мене виникала певна ідея.
— Яка саме? — поцікавився Лешек.
— Так от, усі свідки, а передусім ти й твоя чарівна наречена, мусять приїхати до міста напередодні розгляду. Не знаю, чи суд погодиться на моє прохання й викличе експертів. Отож у запасі в мене є дещо не менш потужне, якщо не потужніше! Мені спало на думку, щоб якийсь знаменитий хірург обстежив усіх пацієнтів перед розглядом справи. Звісно, це має бути таке світило, що коли він постане в суді як свідок захисту, суд муситиме визнати його думку авторитетною. Але це має бути зірка в хірургії!
Пані Чинська кивнула.
— Такий у Польщі лише один. Професор Добранецький з Варшави.
— Саме так, пані! — сплеснув руками адвокат.
— Ну, це було неважко, — засміявся пан Чинський. — Гадаю, складніше буде переконати Добранецького приїхати.
— Якщо йдеться про гонорар, — утрутився Лешек, — то нехай це тебе не стримує, Вацеку.
— Ну, гонорар тут теж буде немалий, — засміявся Корчинський, — але в мене є й інші способи. Дружина Добранецького — кузина моєї дружини. Якось я це влаштую! Мушу влаштувати, бо мушу виграти цю справу.
Марися усміхнулася до нього.
— Я така вдячна вам за цю завзятість і за підтримку. Ви й не уявляєте, наскільки я прив’язана до цієї найкращої на світі людини, як люблю його. Ви й не знаєте, яке в нього серце.
— Цього я не знаю, але вірю вам на слово. А от мене він здивував своєю інтелігентністю. Косиба говорить як освічена людина, він геть не пасує до своєї зовнішності, ані до незакінченої народної школи, ані до наймитування в млині чи знахарства.
— От бачиш! — вигукнула Марися, звертаючись до Лешека.
— Так, так, — погодився той. — Уяви собі, Вацеку, що Марися вже давно звернула на це увагу. А я навіть провів певний експеримент, який підтвердив наші припущення.
— І який саме? — зацікавився Корчинський.
— Власне, досить наївний. Я завів з ним розмову, вживаючи багато слів, значення яких невідоме простому селянинові чи невігласу.
— І що?
— Він усе розумів. Ба більше. Колись він застав Марисю за читанням віршів Мюссе в оригіналі. І зовсім правильно прочитав цілу строфу!
— Ручуся, що він не лише прочитав, але й зрозумів, — додала Марися.
Адвокат замислився.
— Авжеж. Справді дивно… Та іноді трапляються такі самоуки… Це мені теж може знадобитися, якби Косиба вирішив говорити.
— Як це?
— Ну, бо він уперто мовчить. Не хотів мені нічого розповісти. Він поринув у якийсь песимізм, мізантропію, бозна-що.
— Бідолашний, — зітхнула Марися. — Нас із Лешеком це теж вразило. Тому ми не хотіли нав’язуватися йому вдруге. Він нас прийняв майже нечемно. Зрештою, я не дивуюся. Він зазнав стільки горя…
— Це минеться, щойно він опиниться на волі, — переконано сказав Лешек.
— Я зроблю все, що зможу, — запевнив Корчинський.
— Ви такий добрий! — вигукнула Марися.
— Я? Добрий? Що ви, пані! Тут немає місця для доброти. Я просто отримую за цю справу гроші…
— Ну, ну, — засміявся Лешек. — Не перебільшуй…
— … а по-друге, якщо я виграю такий процес, то здобуду ще більшу популярність, матиму ще краще реноме і… більше грошей.
— Фе, — обурилася пані Чинська, — і не соромно вам удавати кар’єриста?
— О, я ж не вдаю. Я і є кар’єрист. І аж ніяк цього не заперечую. Навпаки! Я підкреслюю це за будь-якої нагоди. Іще в студентські роки я сказав собі, що зроблю кар’єру, і послідовно цього прагну. У нас панує смішне, принизливе засудження кар’єристів. Це слово стало образливим! Але що таке робити кар’єру? Це значить прагнути використати всі козирі, якими нас наділили природа, оточення, освіта, до мобілізації в житті всіх своїх талантів, розуму, вміння спілкуватися з людьми. Той, хто не вміє скористатися тим, що має, той просто все марнує. Він марнотратник і телепень. Звісно, є й непорядні кар’єристи, так само, як непорядні боксери, що застосовують під час бою недозволені прийоми. Але це вже інша справа. Я, наприклад, маю якнайбільшу довіру до кар’єристів, знаю, що вони мене ніколи не розчарують, бо мають амбіції, мають розмах, волю досягнути найкращих можливостей для себе, а отже, і для справи, якій вони служать.
Він засміявся й додав:
— Якби я був диктатором, то на всі відповідальні пости призначив би кар’єристів.
Пан Чинський похитав головою.
— Ваші розумування здаються мені занадто примітивізованими, пане адвокате.
— Чому це?
— Бо в кар’єристів оце бажання просунути свою кар’єру часами таке сильне, що суперечить почуттю обов’язку й бере над ним гору.
— Часом? — підхопив адвокат. — Я з вами згоден, шановний пане. Та хіба не більших втрат ми зазнаємо через ледарство чи тупість різних йолопів та добровільних парій? Гадаю, що саме тому ми і є народом бідних людей, що в нас панує повсюдна зневага до всіх тих, кому вдалося здобути статки або становище. Ми поважаємо лише тих, які отримували все це без будь-яких особистих заслуг і зусиль, тобто шляхом успадкування.
— Ви, вочевидь, прихильник американського культу мільйонерів.
— Не все в Америці таке безглузде, — усміхнувся Корчинський.
Проте пані Елеонора припинила дискусію, повернувшись до справи знахаря Косиби. Потому всіх запросили до столу, а ввечері Корчинський поїхав на станцію.
— Він справляє враження людини, яка ні перед чим не поступається, — зробила висновок пані Чинська після його від’їзду.
— О так, — підтвердив Лешек. — Тому я й сподіваюся в цій справі на краще. І гадаю, що нам треба прискорити ремонт будиночка в саду, де житиме Косиба.
Будиночок і справді вже тиждень, як почали ремонтувати під дбайливим наглядом наречених. Їм обом і на думку не спадало, що їхня праця марна, і що майбутнє складеться геть по-іншому, ніж вони собі уявляли.
Розділ XIX
Невелику залу
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Знахар», після закриття браузера.