Читати книгу - "Сонячний Птах"

Двигуни знову загуркотіли, огидливо гучні в безмежній тиші Африки, й ми рушили далі.

– Ради Бога, годі гратися з тією клятою річчю! – гарикнув на мене Лорен із невиправданою люттю.

Я не усвідомлював, що досі клацаю перемикачем.

– Пробач, – винувато промурмотів я.

Напруга була заразною. Вибух роздратування в Лорена був одним із її проявів, але майже відразу він подивився через плече й вибачливо всміхнувся.

– Це кляте вбивство так на мене подіяло!

Здавалося, проминуло багато годин, перш ніж ми перетнули гребінь і спустилися покрученою дорогою між деревами до ставка в басейні пересохлої річки, де ми розбивали табір минулої ночі. Макдоналд дав сигнал, щоб колона зупинилася на протилежному березі, й підійшов до нас.

– Ми доллємо паливні баки тут, містере Стервесант. Я за цим догляну. Чи не очолите ви команду, яка зійде вниз до озерця й наповнить контейнери для води?

Лорен зійшов униз із високого берега разом із двома полісменами, які взяли із собою бідони ємкістю на п’ять галонів, а я тим часом дивився, як Макдоналд доливає бензин у баки. Випари бензину завихрювалися в гарячому повітрі, наче міраж, і від їхнього присмаку в мене засвербіло горло. Один із полісменів розлив бензин на корпус автомобіля, і Макдоналд суворо накричав на нього.

– Залишайся тут, – сказав я Ксаї. – Не рухайся.

І він кивнув мені головою із заднього сидіння лендровера.

Я покинув його й пішов за Лореном до озерця. То був спокійний типовий для Африки пейзаж. Високі очеретини, що ліниво нахилили свої пухнасті голови, чорна грязюка, утикана копитами тисяч тварин, зелена вода, перемішана з багнюкою, крізь яку виходять на поверхню бульки болотного газу, пташки-ткачі, що висять головами вниз під своїми розгойдуваними гніздами, виплетеними у формі кошиків. Двоє полісменів спокійно розмовляли, наповнюючи водою каністри, Лорен стояв над ними, тримаючи в руках автоматичну гвинтівку.

– Десь через годину подорожі ми виберемося з цього згубного місця, – зауважив він, коли я приєднався до нього.

Він витяг сигару з кишені на сорочці й почав її розгортати, не уриваючи своїх спостережень за навколишніми деревами та кущами.

Щось зблиснуло білим на межі водної поверхні. Воно потрапило мені на очі, і я вже був готовий відвести від нього погляд, сприйнявши його як пташиний послід, що впав на воду. Але тут я помітив щось іще й відчув, як холодок остраху пробіг по моїй спині. Мимохідь я пройшов по краю калюжі, відвертаючи очі від білого предмета, аж поки він опинився в мене під ногами. Тоді я подивився вниз, і дихання застрягло в моєму горлі. Моїм першим імпульсом було прокричати застереження Лорену й побігти до лендровера, але я придушив цей порив і примусив себе недбало озирнутися по сторонах. Попри калатання серця й труднощі з диханням, я невимушено нахилився, підібрав камінчик на краю води й кинув його у водойму, де він упав, булькнувши й утворивши коло хвиль. Потім я знову швидко глянув униз.

Білий предмет був бруском домашнього мила, мережа бульок ще пінилася навколо нього. На скелях виднілися вологі сліди, що їх палюче сонце досі не висушило, а в грязюці біля води, окрім тисячі відбитків копит, виднівся слід. Дивний напівлюдський слід, схожий на слід велетенського птаха. Великі пальці були далеко відокремлені від решти ступні, розколотої на половині відстані від п’яти, і я знав, що Тимоті Маґеба дивиться на мене крізь проріз своєї автоматичної рушниці.

Моя шкіра засвербіла, наче від укусу мільйонів комах, які принесли мені страх. Вони повзали по всьому тілу, лоскочачи мої нерви. Я повільно підійшов до Лорена. Сигара стриміла у нього в роті, й він саме запалював сірника, коли я наблизився. Вона спалахнула хмаркою синього диму в його стулених долонях, і він нахилився над нею.

– Ло, – тихо промовив я, – не роби різких рухів. Поводься так природно, як ти тільки можеш. Вони тут. Зовсім близько й дивляться на нас.

Він затягся чотири рази, потім змахнув сірником, щоб загасити його, й озирнувся навколо цілком природним рухом.

– Де вони? – запитав він.

– Я не знаю, але вони дуже близько. Ми повинні залишатися тут, поки Мак не буде готовий.

– Скажи полісменам, – порадив мені Лорен.

Полісмени підняли каністри з водою, й, коли вони рушили назад повз нас, я зупинив їх.

– Ідіть дуже повільно. Не біжіть. Не озирайтеся. Погані люди зовсім близько. Ідіть до помічника інспектора. Скажіть йому, щоб він запустив двигуни, коли ми їх почуємо, ми приєднаємося до вас бігцем.

Вони кивнули, без ніякого виразу, зрозумівши мене відразу, і я тоді зрозумів, чому ці люди мають славу найкращих тубільних воїнів Африки. Вони спокійно побралися вгору схилом, відхиляючись убік під вагою важких каністр із водою.

– Я почуваюся так, як одна з тих механічних качок у стрілковому тирі, – сказав я і спробував усміхнутися, відчуваючи обличчям приціл гвинтівки. – Чого вони чекають? – запитав я.

– Вони, либонь, не мали часу, щоб належно підготуватися, – засміявся Лорен із цілковитою переконливістю. Його сміх пролунав дуже природно. – Вони тепер влаштовуються на позиції. Потім зачекають, коли ми зберемося докупи, а не будемо розпорошені, як тепер.

– Господи, я хотів би знати, де вони є і звідки пролунають їхні постріли.

– А що тебе насторожило? – запитав Лорен, намагаючись, шоб наша розмова не уривалася й звучала природно.

– Брусок мила й вологі сліди на скелях. Вони купалися, коли почули, як ми наближаємося.

Лорен обтрусив попіл зі своєї сигари й подивився на скелі, побачивши краєм ока мило. Потім його очі ковзнули назад, до мене. Ми почули, як угорі на березі голосно задзижчали стартери, а потім рівно загуркотіли двигуни. Перший, другий і третій.

Лорен кинув ще не почату сигару в багнюку на краю калюжі, потім обернувся до мене. Його рука опустилася мені на плече.

– Завжди разом, партнере? – запитав він.

– Завжди разом, Ло.

І ми метнулися разом угору стежкою на вершину берега, зірвавши з плечей рушниці й намагаючись тримати їх націленими перед собою. Я відчув полегкість, що чекання закінчилося. Почалося.

Мене опанувало дивне відчуття, ніби я не рухаюся, ніби не біжу, а лише рахую час. Дорога вгору здавалася нескінченною, мої ноги налилися свинцевим тягарем, а в гарячій глухій тиші двигуни лендроверів були нечутні, зате наші кроки гупали, наче копита слонів.

Ми вибігли на вершину берега.

Сержант Ндабука сидів за кермом нашого лендровера, відхиливши машину в напрямку до нас, пригальмувавши, щоб ми стрибнули всередину.

Два інші лендровери здавали назад, готові прикрити нас і звертаючи на дорогу з наготовленими до бою важкими кулеметами.

– Стрибайте! –