Читати книгу - "Дівчина у потягу"

Він закотив очі.

— Тобі прекрасно відомо, що річ не в записці. Певна річ, я хочу, щоб Рейчел зникла. Але в останню чергу я бажаю, щоб ти почала слухати мої телефонні дзвінки та викидати мою пошту. Ти… — він зітхнув.

— Що я?

— Нічого. Просто… раніше ти такою не була.

Це удар під дих, удар нижче за пояс. Як не безглуздо, я розридалася, кинулася нагору, в ванну кімнату. Чекала, поки він підніметься, заспокоїть мене, поцілує, залагодить провину, як завжди робить, але минуло півгодини, коли він прогукав знизу:

— Піду на кілька годин до спортзали, — і не встигла я нічого відповісти, як почула, що грюкнули вхідні двері.

А тепер я поводжуся саме так, як раніше поводилася вона: допиваю півпляшки червоного вина, що залишилося вчора після вечері, пхаю ніс в його комп’ютер. Набагато легше зрозуміти її поведінку, коли почуваєшся так, як зараз почуваюся я. Ніщо так не болить та не крає серце, як підозра.

Нарешті я зламала пароль на його комп’ютері: це «Бленгейм». Ось такий нудний та незавидний — лише назва вулиці, на якій ми мешкаємо. Не знаходжу ані викривальних листів, ані огидних знімків чи то палких листів. Півгодини я читаю його електронне листування, пов’язане з роботою, воно так дурманить, що навіть притупляє біль від ревнощів, потім закриваю ноутбук, відкладаю його вбік. Почуваю деяке пожвавлення завдяки вину та нудному вмісту Томового комп’ютера. Запевнила себе, що просто повелася по-дурному.

Йду нагору почистити зуби — не хочу, щоб він дізнався, що я знову зловживала вином, — а потім вирішую поміняти білизну на ліжку. Обприскаю подушки італійськими парфумами фірми «Аква ді Парма», вдягну ту чорну шовкову сорочку, що він минулого року подарував мені на день народження, і, коли він повернеться, ми помиримося.

Коли застилаю простирадлами ліжко, ледь не падаю, перечепившись через чорну сумку, запхану під ліжко: це його спортивна сумка. Він забув свою сумку, з якою ходить до спортзали. Минула вже година відтоді, як він пішов, а він досі по неї не повернувся. Усередині все холоне. Напевно, він тільки хотів піти до зали, а натомість вирішив піти до паба. Можливо, у нього в шафці ще одна форма. А можливо, він зараз із нею в ліжку.

Мене нудить. Я опускаюся навколішки та перетрушую його сумку. Усі речі тут, чисті та готові до вжитку: його цифровий аудіоплеєр «Еппл», єдині кросівки, в яких він бігає. І ще дещо: мобільний телефон. Якого я ніколи раніше не бачила.

Я сідаю на ліжко з телефоном у руці, серце калатає. Хочу його увімкнути — несила втриматися, однак я впевнена: тільки-но увімкну — одразу ж про це пошкодую, тому що незнайомий телефон може означати тільки щось погане. Ніхто не триматиме мобільні телефони в спортивний сумці, якщо тільки чогось не приховує. І раптом мій внутрішній голос говорить: «Поклади його на місце, просто забудь про нього», проте я не можу. Щосили тисну на кнопку «Увімкнути», чекаю, поки спалахне екран. І чекаю. І чекаю. Телефон не вмикається. Полегшення, немов знеболювальне, затоплює все моє тіло.

Я відчуваю полегшення, тому що тепер я не зможу нічого дізнатися, до того ж розряджений телефон свідчить про те, що ним ніхто не користується. У ньому немає потреби, це не телефон чоловіка, який вплутався у пристрасний роман. Такому чоловікові телефон потрібен постійно. Імовірніше, це його старий телефон, напевно, він уже кілька місяців лежить у нього в сумці, а йому просто нема коли його позбутися. А можливо, цей телефон йому не належить: мабуть, він знайшов його в спортивній залі, мав намір залишити в адміністратора та забув?

Залишаю ліжко напівприбраним, кваплюся вниз до вітальні. У шухлядах кавового столика повно усілякого домашнього мотлоху, що накопичується з роками: клейка стрічка, штепселі-перехідники для подорожей за кордон, рулетка, набір для шиття, старі зарядні пристрої для телефонів. Я хапаю всі три зарядники, другий годиться. Я вмикаю його зі свого боку ліжка: і сам телефон, і зарядка до нього ховаються за приліжковою тумбочкою. Потім чекаю.

Здебільшого час та дати. Ні, не дати. Дні тижня. «Понеділок о 3? П’ятниця о 4:30». Іноді відмова. «Завтра не можу. У середу не можу». Більше нічого: ані зізнань у коханні, ані чіткіших натяків. Лише текстові повідомлення, близько дванадцяти, усі з невідомого номера. У телефонній книжці жодних контактів, а журнал дзвінків стерто.

Дати мені не потрібні, адже в телефоні вони зберігаються автоматично. Зустрічі призначалися кілька місяців тому. Майже рік тому. Коли я це усвідомлюю, коли бачу, що перше повідомлення датоване вереснем минулого року, клубок підступає до горла. Вересень! Еві півроку. Я досі гладка, виснажена, чутлива, не займаюся сексом. Але потім починаю посміхатися — це ж безглуздя! Не може бути правдою! Ми були блаженно щасливі у вересні! Кохали одне одного, нашу дитину. Неможливо, щоб він увесь цей час таємно зустрічався з нею! Дідько, не міг він з нею бачитися! Я би дізналася. Неправда. Телефон не його.

Проте… Я дістаю з шухляди власний журнал надокучань Рейчел, дивлюся на дзвінки, порівнюю із зустрічами, призначеними телефоном. Деякі збігаються. Інші за день-два до зустрічей, деякі за день-два опісля. Є такі, що взагалі ні до чого.

Невже він зустрічався з нею увесь цей час, а мене запевняв, що вона набридала йому, докучала, коли насправді вони планували таємні зустрічі за моєю спиною? Але навіщо б вона тоді дзвонила на домашній номер, якщо в неї був номер його телефону? Якесь безглуздя! Якщо тільки вона не хотіла, щоб про все дізналася я. Якщо тільки вона не намагалася спровокувати між нами чвари.

Тома немає вдома вже майже дві години, невдовзі повернеться звідти, куди пішов. Я прибираю ліжко, ховаю свій журнал та його телефон у шухляду, спускаюся на перший поверх, наливаю собі останню склянку вина, поспіхом випиваю. Я могла б їй зателефонувати. Могла б зустрітися віч-на-віч. Але що я скажу? Що нишпорила в його сумці? Непевна, що витримаю її радість, коли вона підтвердить, що увесь цей час з мене робили дурепу! Якщо він зраджував з тобою, може зрадити й тебе.

Чую кроки біля вхідних дверей, усвідомлюю, що він повертається — впізнаю його ходу. Поспіхом ставлю склянку у зливник, прихиляюся до кухонного столу, кров шумить у вухах.

— Привіт, — вітається він, коли помічає мене. Виглядає трохи пришелепуватим, ледь помітно хитається.

— У спортзалі вже пиво стали наливати, так?

— Я забув сумку. Тому пішов до паба.

Я так і думала! Чи то він