Читати книгу - "Аптекар"

— Як же це можливе? — поцікавився я. — Адже не Місяць її сотворив.

— Місяць сотворив мандрагору, — сказала Рута, — але та, що годиться для магії, виростає лише під шибеницями.

— О! Власне! — підхопив Йоган. — Отут уся притичина. Я просив Франца, аби він, викопуючи корінь, пильнував, чи Місяць не визирає з-поза хмар. Однак, видно, він недопильнував. Від Місяця важко сховатися. Коли я працюю над своїми записками, де розкриваю найголовнішу жіночу таємницю, то Місяць завше зазирає до вікна. Його погляд падає на стіл, устелений паперами, він уважно вчитується в те, що я написав. Я сміливо вдивляюся в його бліде обличчя і бачу, як міняє воно барву, наливаючись гнівом. Я не можу перешкодити йому в читанні, його погляд проникає крізь будь-яку перешкоду. І страх проймає мене: що він зробить зі мною, прочитавши все до кінця? А потім я чую теплі кроки Амалії, вона наближається до мене, і моє серце стискається від передчуття невідомого. Ось вона заходить, і ніжний її голос обволікає мене, мов золота павутина: „Що ти пишеш так пізно, любий? Тобі ще не хочеться спатки?“ Її руки лягають мені на плечі, лоскочуть шию, вуха, вона нахиляється, і я відчуваю спиною доторк її пружних грудей. Обличчя її тулиться до мого, вуста наші зустрічаються, але я бачу, що очі вона не заплющила, як робить це завше при поцілунку. Очі її відкриті й скошені у бік столу. Вона цілує мене, пестить, а очі її вчитуються в рукопис. І я бачу в очах її зимну лють, я бачу в очах її свій кінець. А проте покірно встаю з-за столу і йду за нею, за рукою, що веде мене, йду в сутінки сусіднього покою, де ми обоє падаємо в глибокі сніги простирадл, ковдр і подушок, де вона сплітається зі мною в одне ціле. І я, той, хто розгадав її таємницю, впокорено лежу на хвилях, що мене гойдають. На хвилях, що несуть мене у смерть.

Калькбреннер замовк, потім прибрав слоїк з мандрагорою, писк стишився, а Амалія розтулила вуха, розплющила очі і знову стала цмулити вино з байдужісіньким виглядом, мовби щойно прокинулася від легенької дрімоти, в якій увижалося їй щось приємне.

— Чи не правда — вона чудесна? — Йоган нахилився до мене й шепнув: — Якщо забажаєте, я вас навчу, як створити щось подібне й для себе. Не пошкодуєте. До речі, мандрагора — це лише засіб для творення тіла, а душу вона стягує з простору. Кожна людина є кимсь, але в кожному житті вона інша, а якою є насправді — невідомо. І хоча живе багатьма життями, але це завше одна і та ж людина. І не має значення, яким чином вона здобула нове тіло. — Він подивився уважно мені в очі. — Ви розумієте мене?

І тут я несподівано відчув зблиск якогось дивовижного осяяння, мені здалося, що на мить я відкрив для себе щось сокровенне і вічне, але воно так само миттю зникло. Я кивнув і підвівся. Пора було йти. А водночас щось було недоговорене і гнітило мене. На щастя, я отримав доволі велику плящину обіцяного бальзаму, якого вистачить мені надовго, адже додавати його до ліків достатньо бодай краплю-дві. Йоган доручив Францу провести нас назад у місто, і цілком слушно, бо самим віднайти ту фірточку в мурі було б не просто. Коли ми прощалися, я помітив, як Рута підійшла до Франца і щось йому шепнула. Які у них можуть бути справи?»

Розділ 24. ІМ’Я

Каспер не лягав спати, доки Рута не повернулася. Він стояв на порозі і вдивлявся у ніч. У непрозорій пітьмі ночі розчиняється все: тривоги і почуття, крик і самотність, розпач і біль — вона по вінця наповнена каламуттю і прохолодою, що осідає на дно, аж допоки невидимі руки крізь марлю процідять ніч, і очищений ранок опаде білим туманом на місто. Каспер вслухався у приглушені звуки ночі — десь ще ледве чутно грала музика, пронизана скриками гульвіс, десь далеко на оболонях іржали коні, від ріки долинали вигуки з кораблів, а над головою скрадливо шуміла липа. Коник неподалік обнюхував місяць у темній калюжі. У розрідженому нічному повітрі всі запахи міста згущувалися, увиразнювалися, збагачуючись ще й запахами передмість, домінуючим серед яких був запах чогось смаленого. Та ось нарешті долинули знайомі голоси — то аптекар зі своїм учнем проводжали Руту. Каспер з тугою відчув, як втрачає її, не здобувши. Вона сміється так, як ніколи не сміялася у цій хаті, голос її теж змінився, він став дзвінкішим, грайливішим, ледь не кожне її слово обрамлене сміхом. Вона цвіте лише ТАМ, а в’яне ТУТ? Каспер вдарив п’ястуком об одвірок. Вона закохана, але закохана не в нього, а в цього жевжика, що більше схожий на панночку, аніж на панича. Скільки йому може бути? Певно, нема й двадцяти. Вуса ще навіть не засіялися. Дивні смаки бувають у жінок. Чому б їй не закохатися в аптекаря? Накульгує… Та це не надто кидається в очі. Таке може навіть жінкам і подобатися, як подобаються близни на обличчі, особливо тут, у Львові, жінки просто шаленіють, коли бачать чоловіка з гарними рубцями і пругами. І аптекар скалічів, не впавши з драбини, а таки у битві. Однак вона вибрала оце юне сотворіння з вузькими плечима й витонченими долонями. Це не вкладалося в голову. Каспер згадав, як, опинившись десь в іншому місті, не мав жодних проблем з жінками, вони самі липнули. І не конче в шинку, міг зачіпати їх і на вулиці, а вони радо відгукувалися, бачачи перед собою високого поставного чоловіка атлетичної будови. Отже, причина одна й та ж, та, що висить над ним дамоклевим мечем іще змалку, і подолати її неможливо, доки він той, ким є. А якби знаття, що, виїхавши з ним кудись далеко, де він почне жити іншим життям, вона його полюбить? Але він сам у це не вірив, помічаючи, як вона сахається його рук, мовби вони були навіки скривавлені.

Голоси вмовкли разом зі сміхом. Темінь сколихнулася,