Читати книгу - "Обережно, тригери"

Королева йшла швидко, а гноми рухалися вдвічі швидше, щоб не відставати.

Королева почала позіхати.

— Нахиліться до мене, — попросив найвищий гном. Вона послухалась. Гном ляснув її по обличчю. — Краще не засинати, — весело мовив він.

— Я тільки позіхнула, — виправдалась королева.

— Як думаєте, далеко ще до замку? — запитав найнижчий гном.

— Якщо я правильно пам’ятаю розповіді і карту, — мовила королева, — то Екерський ліс має бути десь за сімдесят миль звідси. Це три дні ходьби. — А тоді додала: — Мені сьогодні треба поспати. Я не витримаю ще три дні.

— Раз треба, то спіть, — погодилися гноми. — Ми розбудимо вас на світанку.

Тієї ночі королева лягла спати на скирті сіна посеред поля в оточенні гномів, які подумки гадали, чи прокинеться вона колись іще.

* * *

Замок в Екерському лісі виглядав, як сіра масивна споруда, заросла довгими в’юнкими трояндами. Вони спадали в рів, а звідти простягалися ледь не до найвищої вежі. З кожним роком троянди розросталися все далі й далі: біля стін замку зосталися лише засохлі, зів’ялі стебла і повзучі пагони зі старими, гострими як ніж колючками. А за п’ятнадцять футів вже густо росли молоді квітні кущі. В’юнкі троянди, живі та мертві, сплітались у коричневий кістяк, всіяний червоними цятками, від чого сірий замок видавався не таким вже й понурим.

Дерева Екерського лісу тулилися одне до одного, і під ногами було темно. Століття тому ліс лиш називався лісом: тут розташовувалися мисливські угіддя, королівський парк, водилося безліч оленів, вепрів і птахів. Тепер це густі хащі, а старі стежки лісу заросли і загубилися.

* * *

Світловолоса дівчина у високій вежі спала.

Весь замок спав. Всі його жителі міцно заснули — всі, крім одного.

Стара жінка мала сиве волосся з білими пасмами, таке рідке, що видно було лисину. Вона сердито шкандибала замком, спираючись на костур, немовби керована виключно ненавистю, гупала дверима і говорила сама з собою.

— Йдемо клятими сходами нагору, а ось і клятий кухар. Що готуєш, га, ледарю? У твоїх горщиках й каструлях сама пилюка на пилюці. Тільки те, трясця, й робиш, що хропеш.

Вона вийшла на доглянутий город, зібрала дзвіночки-рапунцель і руколу, а тоді витягла з землі велику ріпу.

Вісімдесят років тому в палаці тримали п’ятсот курей; у голубнику завжди були сотні гладких білих голубів; у стінах замку по зеленій траві гасали білохвості кролі; а в рові та ставку водилась риба: і короп, і форель, і окунь. Тепер залишились всього три курки. Всю сплячу рибу стара зібрала в сіті й виловила з води. Не зосталось ні кролів, ні голубів.

Вона забила свого першого коня шістдесят років тому і з’їла, скільки змогла, перш ніж м’ясо набуло кольору веселки, а туша почала смердіти, й по ній заповзали сині мухи й личинки. Тепер вона забивала великих ссавців тільки взимку, коли нічого не гнило, і могла рубати та запікати шматки туші аж до весняної відлиги.

Стара минула сплячу матір з дитинчам, яке спочивало на її грудях. Проходячи повз, вона буденно витерла їх обох від пилу і перевірила, чи рот сонного малюка був на соску.

Приготувавши ріпу й зелень, стара сіла обідати у цілковитій тиші.

* * *

Це було перше по-справжньому велике місто на їхньому шляху. Висока міська брама видавалась неприступно міцною, проте була відчинена настіж.

Гноми радо пішли би в обхід, оскільки почувалися незатишно в містах і не довіряли будинкам та вулицям, як чомусь неприродному, однак рушили за королевою.

Вони зайшли у місто, та самі лише натовпи людей викликали в них занепокоєння. Там були сплячі вершники на сплячих конях; сплячі візники на нерухомих каретах, в яких сиділи сплячі пасажири; сплячі діти, які стискали свої м’ячі, обручі та мотузки до дзиґ; сплячі квіткарки за прилавками, на яких лежали зів’ялі, гнилі та засохлі квіти; навіть сплячі торговці рибою поряд зі своїми мармуровими дошками. Дошки вкривали рештки смердючої риби. Повзання і шарудіння личинок — ото й усі звуки живого.

— Ми не повинні тут бути, — пробурчав гном з коричневою бородою, що скидалася на їжака.

— Це найкоротший шлях, — відказала королева. — Крім того, він веде до мосту. На інших шляхах довелося б переходити річку вбрід.

Королева сказала це спокійно, без злості. Вона лягла спати вночі, а прокинулась вранці, виявивши, що спляча хвороба її не торкнулась.

Єдиним, що вони чули, рухаючись містом, було шарудіння личинок і, час від часу, тихе хропіння та совання сплячих. Аж тут мала дитина, яка заснула на східцях, мовила голосно і чітко:

— Ти прядеш? Можна я гляну?

— Ви це чули? — запитала королева.

Найвищий гном тільки сказав:

— Дивіться! Сплячі прокидаються!

Він помилився. Вони не прокидалися — вони вставали. Сплячі повільно піднімалися на ноги і робили невпевнені й незграбні сонні кроки. Це були лунатики, за якими волоклися марлеві тенета. Павуки все плели й плели павутиння.

— Скільки чоловік, тобто людей, живе у місті? — запитав найменший гном.

— Всюди по-різному, — відповіла королева. — У нашому королівстві не більше двадцяти, ну, може, тридцяти тисяч. Це місто виглядає більшим за наші. Думаю, тут п’ятдесят тисяч людей. Або більше. А що?

— А те, — пояснив гном, — що всі вони, схоже, наступають на нас.

Сновиди не надто швидкі. Вони спотикаються, хитаються, ступають, як діти, які бредуть ріками патоки, або як старі, що йдуть по грузькому, липкому болоті.

Сновиди сунули на гномів і королеву. Гноми легко їх обганяли, а королева взагалі обходила. Та однак їх було надто багато. Кожну вулицю всіяли сновиди, оповиті павутиною. Міцно заплющивши очі або закотивши їх так, що виднілися самі білки, вони сонно човгали вперед.

Королева розвернулася і побігла провулком, а гноми не відставали.

— Так чинити не шляхетно, — сказав гном. — Нам треба залишитися й вступити з ними в бій.

— Немає нічого шляхетного в тому, — сказала королева, хапаючи ротом повітря, — щоб битися з суперником, який навіть не знає, що ведеться бій. Не шляхетно битися, коли людина спить і сниться їй рибалка, сади або кохані, яких давно нема на світі.

— Що б вони зробили, якби піймали нас? — запитав гном, який стояв поряд з нею.

— Хочеш довідатися? — запитала королева.

— Ні, — зізнався гном.

Вони бігли й бігли, не спиняючись, аж доки не вийшли крізь дальню браму з міста і пішли мостом через річку.

* * *

Стара не піднімалась на найвищу вежу вже з десяток років. Підйом був непростий, і з кожним кроком давалися взнаки коліна та стегна. Вона ступала крутими кам’яними