Читати книгу - "Лугова арфа. Сніданок у Тіффані. З холодним серцем"

Містер Клаттер радів з того, що Бонні знову з’явилась на люди; хоч вона й нервувалася, проте була усміхнена, розмовляла із знайомими, і вони обоє пишалися своєю Ненсі: дівчинка так добре грала, ніде не збилася й була, як він сказав, поздоровляючи її за сценою, «просто красуня, серденько, справжня південна красуня». На що Ненсі, як і годилося справжній красуні, граціозно присіла в своїй спідничці на обручиках і спитала, чи можна їй поїхати до Гарден-Сіті. Мовляв, у міському кінотеатрі тільки на останньому сеансі показують «Таємничого привида», і всі її товариші їдуть туди. За інших обставин містер Клаттер цього не дозволив би. У сім’ї діяв неписаний закон: Ненсі і Кеньйон мали бути вдома о десятій вечора у будень і о дванадцятій — по суботах. Але, втішений приємними подіями того вечора, він поступився. І Ненсі вернулася додому десь аж над другу годину ночі. Він чув, як дочка прийшла, і гукнув її, бо хоч звичайно й не підвищував голосу ні на кого, проте цього разу мусив поговорити з нею навпростець — і не так через пізнє повернення, як через хлопця, що проводжав її додому,— то був Боббі Рапп, один з найкращих баскетболістів у школі.

Загалом Боббі подобався містерові Клаттеру; він вважав, що на свій вік (Боббі минав сімнадцятий) хлопець цілком надійний і добропорядний, але за ті три роки, відколи Ненсі дозволено водити товариство з хлопцями, її ніде не бачили з кимось іншим, хоч вона була гарненька й мала успіх у шкільному середовищі. Містер Клаттер розумів, що нині в підлітків модно «зустрічатися», ходити у парі й навіть носити «обручки», проте ставився до цього несхвально, а надто коли якось ненароком помітив, як Ненсі цілувалася з тим хлопцем. Тоді він порадив дочці «не так часто бачитися з Боббі», бо, мовляв, тепер їм легше буде розійтися поступово, аніж потім розірвати одразу,— а це, нагадав він їй, однак неминучі має статися. Раппи належали до католицької церкви, а Клаттери — до методистської, і цього вже було досить, щоб Ненсі й той хлопчина і думати забули про якісь сподіванки щодо майбутнього одруження. Ненсі тоді повелася розважливо — в усякому разі, не заперечувала,— і тепер, перш ніж побажати їй на добраніч, містер Клаттер домігся від неї обіцянки, що вона почне помалу розходитися з Боббі..

Звичайно містер Клаттер лягав спати об одинадцятій, проте через той прикрий випадок йому довелося порушити своє правило. Отож і прокинувся він у суботу, 14 листопада 1959 року, вже далеко по восьмій. Дружина його завжди вставала набагато пізніше. Та містер Клаттер спокійнісінько собі голився, приймав душ і споряджався до роботи в грубі вельветові штани, шкіряну скотарську куртку та чоботи з острогами, не боячись потурбувати її, бо спали вони в різних кімнатах. Уже кілька років він ночував сам у великій спальні на першому поверсі їхнього двоповерхового кам’яного будинку на чотирнадцять кімнат. І хоч місіс Клаттер зберігала весь свій одяг у шафах в тій-таки спальні, а скромну свою косметику та численні ліки тримала у викладеній голубими кахлями ванній, яка примикала до неї, проте по-справжньому вона віддавна мешкала в колишній Івенниній кімнаті, що, як і кімната Ненсі та Кеньйона, була на другому поверсі.

Будинок той в основному спроектував сам містер Клаттер, показавши себе при цьому тямущим і розважним, хоч, можливо, й не дуже вигадливим архітектором. Звели його 1948 року, і обійшовся він у сорок тисяч доларів. (Тепер його продажна вартість сягнула шістдесяти тисяч). Замикаючи собою довгу під’їзну алею, обсаджену двома рядами тінястих китайських в’язів, цей гарний білий будинок серед широкого, дбайливо доглянутого лужка справляв дуже гарне враження і вважався за окрасу містечка. Усередині лискучу лунку підлогу тут і там вкривали губчасті килими кольору сирої печінки; величезна модерна канапа у вітальні була оббита матерією, помережаною сріблястою ниткою; а в піші, де звичайно снідали, красувалась оздоблена біло-голубим пластиком банкетка. Такі меблі були цілком до вподоби Клаттерам, як і більшості їхніх знайомих, чиї домівки загалом умебльовані так само.

Крім економки, що приходила по буднях, Клаттери не мали іншої прислуги, отож, відколи захворіла дружина, а старші дочки поїхали з дому, містерові Клаттеру довелося самому навчитися куховарити. І тепер обіди варили або він, або Ненсі — частіше Ненсі. Це діло припало йому до душі, і справлявся він з ним дуже добре: жодна жінка в цілому Канзасі не спекла б кращих коржів, а його знамениті горіхові тістечка йшли нарозхват на благодійних кондитерських базарах. А от Їдець він був не такий завзятий і, на відміну від інших фермерів, волів снідати по-спартанському. От і того ранку задовольнився склянкою молока і яблуком, бо ніколи не пив ні кави, ні чаю і звик починати день, не зігрівши шлунка. Річ у тім, що він взагалі не визнавав збудників, хоч які б вони були слабкі. Він не курив і, певна річ, не вживав спиртного, навіть не знав, яке воно на смак, а людей, що заглядали в чарку, всіляко уникав; втім, ця обставина не так уже й обмежила коло його знайомих, як можна було б сподіватися, бо основу того кола складали члени методистської громади Гарден-Сіті, що числом сягала тисячі семисот чоловік, і більшість їх своєю здержливістю цілком відповідали вимогам містера Клаттера. Він не нав’язував своїх засад стороннім людям і поза домом був начебто досить терпимий, проте в сім’ї і серед робітників на фермі «Долина» ці засади мали силу, закону. «Ви питущий?» — було перше запитання до кожного, хто приходив найматися на роботу, і навіть коли той давав негативну відповідь, він мусив підписати угоду, в одному з пунктів якої говорилося, що вона негайно втрачає чинність, якщо за робітником хоч раз буде помічено «потяг до алкогольних напоїв». Давній приятель містера Клаттера, власник однієї з найперших тамтешніх ферм, Лін Рассел, якось сказав йому:

— Ти безжальний, Гербе. Б’юсь об заклад: якби ти застукав робітника на випивці, він ураз вилетів би з роботи. Ти б не зважив на те, що його сім’я голодуватиме.

То був чи не єдиний закид, що його будь-коли зроблено містерові Клаттеру як роботодавцеві. З усіх інших поглядів він зажив слави спокійного та щедрого господаря, платив робітникам добрі гроші, та й на премії не окупував, отож ті, що в нього працювали, не мали підстав нарікати.

Випивши склянку молока, містер Клаттер надягнув теплу шапку, взяв своє яблуко й подався надвір подивитися на погоду. Ранок був такий, що саме яблука