Читати книгу - "Вибрані романи"

не вчиню я злочин, народивши тебе, бідолашна донечко моя? Чи простиш ти мені за те, що я це зробив? А прочитавши те, що Ада сказала Каїну, я пригадав свої райські роки, коли я ще не полював за преміями, коли не мріяв про те, щоби затьмарити всіх інших. Ні, дочко, донечко моя, ні; я не пропонував своїх студій Богові з чистим серцем, не шукав істини і знання, а шукав тільки премій і слави, які піднесли б мене вище від нього.

Він, Абель, любив своє мистецтво й удосконалював його з чистими намірами, ніколи не думаючи про те, щоби перевершити мене. Ні, він ніколи не хотів нічого мене позбавити! Це я, безумний, мріяв про те, щоби зруйнувати вівтар Абеля! І я думав про це більше, ніж про себе самого.

Розповідь про смерть Авеля, якою описує її той жахливий поет диявольського натхнення, засліпила мене. Прочитавши її, я відчув, як у мені щось зламалося й мені пішла обертом голова. І від того дня, дякуючи нечестивому Байронові, я навернувся до віри».

Розділ тринадцятий

Антонія подарувала Хоакінові доньку. «У мене дочка, — сказав собі він, а в нього син!» Але незабаром він подолав цей новий підступ диявола. І почав любити свою доньку з усією силою пристрасті, а через неї й матір. «Вона помститься за мене, — сказав він спершу, не знаючи, за що вона має мститися, а потім: — Вона очистить мене».

«Я почав це писати, — повідомляє він у „Сповіді“, — згодом для своєї дочки, щоби вона, після моєї смерті, змогла пізнати свого нещасливого батька, пожаліти його й полюбити. Дивлячись, як вона спить у своїй колисці, думаючи про її невинність, я думав також про те, що для того, аби виростити й виховати її чистою, я муситиму очистити себе від своєї пристрасті, зішкребти проказу зі своєї душі. І вирішив домогтися, щоби вона любила всіх, а надто їх. І там, над невинністю її сну, я заприсягся визволитися від свого інфернального ланцюга. Я мушу зробити себе головним герольдом слави Абеля».

І сталося так, що коли Абель Санчес закінчив свою картину, він поспав її на виставку, де вона здобула загальні оплески й де нею захоплювалися як незрівнянним шедевром і нагородили її автора почесною медаллю.

Хоакін пішов на виставку подивитися картину й дивився на неї, ніби дивився в дзеркало, дивився на Каїна на картині і стежив за поглядами людей, чи вони не дивляться на нього, після того як роздивилися картину.

«Мене мучила підозра, — написав він у „Сповіді“, — що Абель думав про мене, малюючи свого Каїна, що перед ним відкрилася вся та незглибима чорна безодня розмови, яка відбулася між нами в його домі, коли він повідомив мене про намір намалювати картину й коли читав уривки з „Книги Буття“, і я забув про нього й думав тільки про себе, оголивши перед ним свою хвору душу. Але ні! В Абелевому „Каїні“ не було найменшої схожості зі мною, він не думав про мене, коли його малював, тобто він мене не зневажав, не малював свою картину, погано думаючи про мене, ні Елена, певно, нічого не казала йому про мене. Їм вистачило смакувати майбутній тріумф, що на них чекав. Вони зовсім не думали про мене!

І ця думка про те, що вони навіть не згадують про мене, не відчувають до мене ненависті, мучила мене більше, ніж будь-яка інша. Якби він ненавидів мене такою ж ненавистю, якою ненавидів його я, це було б щось і могло б стати для мене спасінням».

І Хоакін пішов далі чи глибше увійшов у себе, й у нього виникла думка дати бенкет на честь Абеля, щоби відсвяткувати його тріумф, тобто він, його одвічний друг, який був йому другом ще раніше, ніж вони познайомилися, влаштує для нього бенкет.

Хоакін мав певну славу оратора. В Академії медицини й наук саме він панував своїм словом, холодним, лаконічним і саркастичним зазвичай. Його промови проливалися наче холодний душ на ентузіазм початківців, будучи ядучими лекціями песимістичного скептицизму. Його головною тезою було твердження, що в медицині немає нічого чітко встановленого, що усе в ній — гіпотеза й постійне сплітання та розплітання, що недовіра й сумнів лежать в основі всіх її теорій. Тому довідавшись, що це Хоакін влаштовує банкет, усі з нетерпінням чекали промови гострої, як двосічний меч, безжального розтину, під виглядом похвали, наукового та документованого живопису або саркастичного вихваляння картини Абеля. І веселим зловтішним сподіванням наповнилися серця тих, які мали нагоду чути, як висловлювався Хоакін про творчість Абеля. Дехто визнав за потрібне остерегти художника про небезпеку.

— Ви помиляєтеся, — сказав їм Абель. — Я знаю Хоакіна й не вірю, що він спроможний на підступ. Де в чому він, можливо, й помиляється, але йому притаманне глибоке розуміння мистецтва і до його думки варто прислухатися. І я тепер хочу намалювати його портрет...

— Портрет?

— Атож, ви не знаєте його так, як знаю я. Це вогненна, збурена душа.

— Чоловік надзвичайно холодний...

— Зовні. А крім того кажуть, що вогонь спалює. Це постать варта уваги.

Ця думка Абеля досягла слуху оцінюваного Хоакіна, і примусила його ще глибше замислитися. «Що він справді думає про мене? — запитував себе він. — Чи насправді вважає мене таким: вогненною, збуреною душею? Чи справді дивиться на мене, як на жертву примхливої долі?»

Ці міркування спонукали його до вчинку, якого він потім дуже соромився, а саме, взявши у свій дім служницю, яка раніше прислуговувала в домі Абеля, він розпочав із нею доволі фамільярну розмову, розпитуючи її, хоч і намагаючись приховати свій прямий намір, які розмови про нього вона чула в тому домі.

— Але скажи мені, будь ласка, ти ніколи не чула, щоби там говорили про мене?

— Ніколи, сеньйоре, не чула, ніколи.

— Невже жодного разу вони навіть не згадали про мене?

— Можливо, колись і згадали, але не казали нічого.

— Ніколи-ніколи нічого?

— Я не слухала, як вони розмовляють. Коли я подавала їм на стіл, вони розмовляли мало й тільки про те, про що зазвичай розмовляють за столом. А також про його картини...

— Зрозуміло. Але про мене ніколи нічого?

— Не пригадую.

І коли служниця пішла, Хоакін відчув глибоку відразу до самого себе. «Я стаю ідіотом, — сказав собі він. — Що подумає про мене ця дівчина?!»