Читати книгу - "Морфій"

Ті матері та дружини охоче згоджувалися на те, щоб їх роздягали, обмацували, ніби тварин, ставились до них, як до речей, і, як із речами, з ними злягалися, якщо за цим стояла віра в те, що вони отримують якийсь важливий життєвий досвід, що та оргія, бичування і танці на взірець античних помпейських фресок надають їхньому життю якогось значення, що коли вони не вислухають ту бридню про дух і матерію, якщо не повірять у немудрі огризки теософії, в шукання сексуальних чакр, якщо у вибавлення не повірять, то зникнуть, розчинившись у своїх дітях, у світському житті, закопані, зникнуть у трунах та й розчиняться в землі, не залишиться за ними нічого, навіть тіні, нічиєї пам’яті, вони зникнуть навіть із фотографій.

І, вочевидь, помилялись і всі позникали, як і ти зникнеш, Костоньку, як зникне Іґа і Саломея зникне, не позоставивши навіть тіні, кола на воді, подух вітру, порожні шкаралупи, тільки скеля і курна дорога без води.

І як різні зникали, переживши війну або не переживши її, від вогню, від кулі або від раку, помирали щасливими чи нещасливими, зі сповненими помислами чи з несповненими, вмиротвореними чи до смутного кінця невмиротвореними.

Смутного, бо кожен кінець смутний, чи то, радше, єством смутку є кінець і проминання.

І тільки я не проминаю, я — тінь, я, твоя маленька коханка, вічна ніщота, я, котра йде за тобою, тінь від тіні.

Тих жінок там було двадцять, усі різні: брюнетки, блондинки, товсті та худі, жінки з великими, важкими цицьками і жінки з дівочими персами, маленькими, всі ще звабливі звабою зрілих жінок, і вони робили те, що їм було сказано: співали пісень незграбною, макаронічною грекою, роздягались, пестили член сивобородого цапа і безглуздо називали його Паном Пріапом, розривали козеня, а розривати козеня нелегко, тому допомагали собі ножами, але козеня було раніше вбите, бо Пан Пріап боявся, що вони не зможуть його самі вбити, пили козячу кров і навіть самі себе змогли ошукати, що все це роблять в екстазі, — у тому їм допомагали вино, щедро запропонований кокаїн і те, що самого себе найлегше ошукувати.

І таких було, власне, найбільше.

Окрім них, були ще дві, котрім хотілося просто звірячого злягання, злягання, в котрому не буде навіть тіні інтимності, такого злягання, якого не могли отримати з набридлим чоловіком або чуйним молодим коханцем, і таке звіряче злягання їм у маєтку під Кобрином гарантували, але чи вони, заповнюючи чоловіками порожнини у своєму тілі, заповнили порожнину в собі, бо, жадаючи того страшного злягання, хотіли, аби хтось заповнив радше їхню душу, хотіли, щоб їх по-звірячому жадали, хотіли притягати чоловіків невідпорним магнетизмом, як вовча сука в тічці притягає самця, такого вони хотіли, але не отримали. Порожнеча зосталася незаповненою.

Бо вашим прокляттям, Костоньку, справдешнім вигнанням із раю є те, що повну, космічну тваринність у вас назавше відібрано, зоставлено вам тільки поривання та інстинкти.

І за дивним збігом обставин жодна з тих двох спраглих тваринності жінок не переживе війни, за дивним збігом обставин обидві загинуть у вересні 1944 року, побутова смерть, тихі жертви фізики, хімії та історії, привалені завалами будинків, що валитимуться від артилерійських залпів.

Так би сказав ти, Костоньку: за дивним збігом обставин. Бо чи ж ти знаєш, любий мій, що ніщо не є дивним і немає збігів обставин, світ — це хаос, обставини не збігаються, лише плинуть одна повз одну, досконало окремі, як на позір окремими є зорі та каміння?

У маєтку під Кобрином були ще чотири жінки, котрим за присутність заплатили: Саломея і три її товаришки.

Натомість Іґа хотіла позбутися сорому, Костоньку, зараз вона каже тобі про те, як хотіла виставити на потіху нікчемним поглядам те, що допіру якнайглибше ховала, те, що мала тільки для тебе і для Яцка. Ви двоє були для неї одним, ви були для неї єдиним чоловіком, єдиним у двох тілах, тому вона ніколи тебе не ревнувала — якщо вона мала Яцка, то мала й тебе також.

Позбулася сорому, натомість набралась відрази до самої себе, до чоловіків і до сирого м’яса.

І про це вона зараз каже, Костоньку.

А ще вона каже тобі про те, навіщо вона це зробила, навіщо…

І тебе тішить початок її оповіді, вона зробила те, що зробила, бо хотіла змити з себе упокореність, якої зазнавала від Яцка.

— Яцек мені зрадив, — шепоче задурманена Іґа.

А це означає, що розпався її спільний чоловік, нараз вас стало двоє, ти став окремим чоловіком, і Яцек став окремим.

Як же тебе це тішить, Костоньку, як же це тішить твоє курв'ярське, наркоманське серденько, як же тебе це втішає, мій любий, ото Яцусь, твій милий Яцусь, той живий згусток сумління, він також бавиться з дівчатками, а ти слова «зрадив» у цьому контексті не любиш, воно здається тобі якимсь неадекватним, зрадити можна вітчизну, друга, та й навіть дружину теж, але ж напевне не тим, що всунеш хуя в якусь дівку, дружину можна зрадити, утікши з дому з якоюсь вертихвісткою, ба навіть у нееротичному сенсі, скажімо, плетучи проти неї інтриги, але те, що до тебе притулиться якась панна, це може бути зрадою хіба в категоріях жіночих або священицьких, що, зрештою, те саме, бо священики є дівами honoris causa.

А ти, Костику, одразу й вирішив, звісно, коли Іґа розповіла про зраду, що Яцек просто-напросто мав інтрижку зі служницею чи якоюсь медсестричкою, правда ж?

Бо тобі не здавалось можливим, щоб Яцек Ростанський міг зрадити Іґу насправді в межах твоїх особистих категорій зради.

Але ти тішишся з його падіння, адже це той самий Яцусь, котрий із такою поблажливою зарозумілістю дивився на твої, Костоньку, блядки, із зарозумілістю сильнішої людини, зліпленої з іншого тіста, із вищістю людини настільки сильної, що їй не годиться ганити слабших, — він-бо ніколи тебе не ганив.

Але щойно ти довідуєшся про це від п’яної, задурманеної кокаїном Іґи, це означає, що чудовий, милий, святий Яцек Ростанський, окрім кохання, вірності та поваги, зрадив передовсім вашу приязнь, що ти сам уже стільки разів робив допіру, але Яцусь, святий Яцек, чудовий Яцек допіру не зраджував вашої приязні, а тут на тобі — оце її зрадив, навіть не кажучи тобі про свій клопіт, попросивши тебе тільки знайти Іґу.

А ти знайшов