Читати книгу - "Пісня Соломона"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— То ви будете Серс?
— Так, Серс, — відповіла вона, відразу збайдужіла до прибульця. — Мене звати Серс.
— Я тут гостюю, — пояснив Дояр. — Спинився на кілька днів у преподобного Купера та його дружини. Завдяки їм я сюди дістався.
— А я подумала, що це він. Що прийшов відвідати мене. Де він? Де мій Мейкон?
— Вдома. Він живий. Розповів мені про вас...
— А Пілат? Де вона?
— Теж там. У неї все добре.
— Що ж, ти схожий на батька. Викапаний Мейкон.
Непереконливо це прозвучало.
— Тепер йому сімдесят два роки, — сказав Дояр, вважаючи, що зараз усе стане на своє місце, до старенької дійде, що гість не може бути Мейконом, якого вона знала й востаннє бачила ще шістнадцятилітнім. Однак Серс лише пробурмотіла «умгу». Неначе їй було все одно: сімдесят два, тридцять два чи взагалі будь-який вік. Цікаво, скільки їй років.
— Ти голодний? — спитала Серс.
— Ні, дякую. Я поснідав.
— То ти гостюєш у цього малого Купера?
— Так.
— То збиточник. Я йому заборонила курити, але хіба дитина послухається...
— Ви не будете проти, коли я закурю?
Дояреві трохи відлягло, й він сподівався, що від сигарети стане ще легше.
— Роби, що хочеш, — знизала вона плечима. — Нині кожен робить, що собі хоче.
Дояр закурив. Пси глухо загарчали на чиркання сірника й засвітили очима проти полум’я.
— Ц-с-с! — шепнула Серс.
— Красиві вони, — зауважив Дояр.
— Хто?
— Собаки.
— Вони не красиві. Дивні. Помагають мені не думати про прикре. Доглядаю цих собак і вже падаю з ніг. Вони належали міс Батлер. Плекала їх, схрещувала. Довгі роки добивалась, аби псів брали на виставки. Не вдалося.
— Ви їх якось чудно назвали.
— Це ваймарці. Німецька порода.
— А що ви з ними робите?
— Ет, декотрих тримаю, декотрих продаю. Поки ми всі разом тут повмираємо, — всміхнулася Серс.
Мала витончені манери. Пасували до подертого брудного одягу так, як її дзвінкий молодий голос до відьминого обличчя. Серс так торкалася свого сивого волосся — чи то заплетеного в коси, чи то ні, — неначебто поправляла локон елегантної зачіски. Усміхаючись, — тоді відкривалася діра в тілі, як у целулоїді від краплі кислоти, — Серс бралася пальцями за бороду. Таке поєднання вишуканих манер і добірної мови ввело Дояра в оману; спершу гадав був, що вона несповна розуму.
— Добре було б вам час від часу вибиратися звідси.
Серс глянула на Дояра.
— Чи цей будинок тепер належить вам? Заповіли вам його? Тому ви мусите тут залишатись?
Вона стиснула губи. Прилягли до ясен.
— Я тут сама лише через те, що вона згинула. Наклала на себе руки. Всі гроші розвіялися, ото й рішилася на самогубство. Стояла на сходовому майданчику он там, де й ти тільки-но стояв, й кинулася через поручні. Не відразу вмерла. Тиждень чи два лежала в ліжку, і не було нікого більше, тільки ми удвох. Собаки жили тоді у псярні. Я привела її на світ, як і її маму, як і її бабусю. Чи не в кожної породіллі я приймала пологи тут, в окрузі. Ні одна положниця в мене не вмерла. Ні одна, крім твоєї мами. Тобто бабусі. А тепер я помагаю щенитися сукам.
— Один приятель преподобного Купера сказав, що моя бабуся була подібна до білої жінки. Чи то правда?
— Вона мала мішану кров. Переважно індіанську. Миловидна жінка, ось тільки надто запальна. І ревнива, просто-таки схибнута на своєму чоловікові. Розумієш, що маю на увазі? Деякі жінки кохають надто сильно. Вона стежила за ним, як курочка фазана за своїм курчатком. Нервозне кохання.
Згадавши Агар — правнучку тої метиски, Дояр сказав:
— Так. Знаю, що ви маєте на увазі.
— Але то була добра жінка. Я плакала, як дитина, коли вона мені вмерла. Як дитина. Бідолашна Сінґ.
— Що ви сказали?
— Я плакала, як дитина, коли...
— Та ні, не те. Як ви її назвали?
— Сінґ. Її звали Сінґ.
— Як?
— Сінґ. Ти недочув? Сінґ. Пишеться, як «sing» — «співати».
— Сінґ Дед. Звідки таке ім’я?
— А звідки твоє? Білі люди називають негрів, як бігових коней.
— Маєте рацію. Тато розказав мені, звідки взялося наше прізвище.
— То звідки?
Дояр розповів їй пригоду з п’яним писарчуком-янкі.
— Що ж, він не мусив триматися того прізвища, — сказала Серс, дослухавши до кінця. — Це вона намовила чоловіка не міняти його. Навіть змусила.
— Хто?
— Сінґ. Його жінка. Вони зустрілись у фургоні, що їхав на Північ. Всю дорогу їли печені горішки, як вона мені сказала. У тому фургоні колишні раби їхали до землі обітованої.
— Сінґ теж була рабинею?
— Ні. Сінґ завжди хвалилася, що ні вона, ні її родичі ніколи не були рабами.
— Що ж тоді їй було робити в тому фургоні?
— Не скажу тобі цього, бо не знаю. Ніколи не спало мені на гадку спитати її.
— А звідки вони приїхали? З Джорджії?
— Ні. З Віргінії. Її та його родичі жили у Віргінії. Здається, біля Калпепера. Чи, може, Шарлеманя. Десь так.
— Напевно, Пілат побувала в цих краях. Поки не перебралася до нашого міста, вона жила по всіх усюдах.
— Чи вийшла вона заміж за цього хлопця?
— Якого хлопця?
— Від якого мала дитину.
— Ні. Не вийшла.
— Я так і гадала. Вона дуже стидалася.
— Чого саме?
— Свого живота.
— А, ви про це.
— Сама пробралася на світ. Я їй дуже мало допомогла. Думала, що обидвоє мертві — мама й дитя. Коли вона вигулькнула, я мало не впала. Адже ж ніде не прослуховувалося серцебиття. А дитина взяла й народилася. Твій тато дуже її любив. Прикро було мені чути, що вони розійшлися. А тепер мені приємно дізнатися, що вони знову разом.
Серс зігрілася душею, згадуючи минуле, і Дояр вирішив не говорити їй, що брат і сестра всього лише живуть в одному місті. Йому стало цікаво, звідки довідалася Серс про їхній розрив і чи знає, через що це сталося.
— А ви що, знаєте про їхню сварку? — недбало спитав Дояр.
— Знаю, що посварилися. Не знаю, за
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пісня Соломона», після закриття браузера.