Читати книгу - "Народження країни. Від краю до держави. Назва, символіка, територія і кордон України"

приклад можна навести фотографії прапора «Руського паломництва до Святої землі» 1906 р. Прапор на фото має світлу верхню та темну нижню смуги, що зразу ж наштовхує на думку, що він жовто-синій. Однак нашитий посередині полотнища герб, у якому на світлому полі щита темний лев спинається на темну скелю, дає нам можливість встановити однозначно, що прапор мав світло-синю верхню та насичену жовто-золотисту нижню смуги[298]. Ще простіше в цьому переконатися, розглянувши фото збережених досі відзнак УСС, сокільського прапора чи шведських прапорів, які мали поєднання жовтої та синьої барв.

Як свідчать іконографічні джерела, в Галичині з 1848 р. вживалися переважно синьо-жовті прапори. Ця традиція законсервувалася на Закарпатті, а також серед українських емігрантів, які принесли її на нові поселення у США чи Канаді. Мабуть, під впливом використання «німецьких правил» на початку XX ст. у Галичині починають використовувати й жовто-сині прапори. Про це свідчать і кольорові малюнки на поштівках[299], і описи різних прапорів, і наведені вище публікації Негеральдика (1912) та І. Крип’якевича (1913), у яких автори вказували на потребу врегулювати справу про порядок кольорів. Отже, в галицькому середовищі напередодні 1917 р. це питання так і не було вирішене. Але подальші події на Великій Україні та юридичне затвердження там прапорів вирішили питання про порядок барв, який був сприйнятий без дискусій і в Галичині.

Поширенню національних кольорів на Наддніпрянщині значно сприяло візуально-асоціативне сприйняття прапора та його тлумачення як «блакитне небо і жовтий лан пшениці». Така версія дуже добре відповідала українській ментальності та світогляду. Характерно, що на виданих 1917 р. у Петрограді поштівках подано саме блакитно-жовті прапори[300].

Дещо утруднює з’ясування проблеми поширена в Центральній Україні манера називати прапор «жовто-блакитним», тобто у зворотному порядку кольорів знизу вгору, що, зрештою, часто трапляється й у наші дні (хоча сучасний прапор України визначений чинним законодавством як «синьо-жовтий»)[301]. У такий спосіб Дмитро Дорошенко пише про українську маніфестацію 1 квітня 1917 р. у Києві, у якій брав участь: «Гордо маяли в повітрі жовто-блакитні прапори (колір — символ нашого блакитного неба і золотої пшениці на полях)»[302]. Хоча навряд чи він наводив би таке пояснення кольорів, якби жовтий колір був згори.

Можна згадати й про відомчі прапори УНР. Так, постановою Ради Народних Міністрів про встановлення знака-емблеми на прапорах пароплавів Міністерства шляхів від 17 березня 1918 р. визначалося: «Майва уявляє з себе український національний синьо-жовтий прапор з поміщеною в правому кутку жовтого поля емблемою Народнього Міністерства шляхів, С. X.: котвицю і заступ покладені навхрест»[303]. Ця майва взорувалася на прапор колишнього відомства шляхів сполучення Російської імперії, на якому емблема (покладені навхрест якір і сокира) також розміщалася в нижньому вільному куті полотнища[304]. Тому порядок кольорів на прапорах УНР цілком ясний — жовта смуга йшла знизу.

Також очевидно, що ніякого прапора 22 березня 1918 р. Центральна Рада не ухвалила, а гетьман Скоропадський, за правління якого залишалися в обігу банкноти з написом «Українська Народна Республіка» та ухвалений Центральною Радою герб, жодних «переворотів з ніг на голову» для прапора не робив. Це також пояснює й подальше використання блакитно-жовтого чи синьо-жовтого прапора й за правління Директорії, і в ЗУНР, і в проектах Конституції України 1920 р.

* * *

Українські національно-державні символи остаточно сформувалися протягом 1917—1920 рр. як ідентифікаційні атрибути національно-визвольного руху. І прапор, і герб спиралися на історичні традиції давніх форм української державності. Прапор, який став національним символом у сучасному значенні ще з 1848 р. в окремому регіоні, зміг набути загальнонаціонального визнання, зберігши форму та отримавши новий зміст. Герб також схвально сприйняли за змістом, хоча його становлення за формою до 1920 р. завершити не вдалося.

Всеукраїнського визнання набув і гімн «Ще не вмерла Україна». З кінця 1917 р. його виконували із зміненими словами на «Вже воскресла Україна». Юридичного затвердження гімн не отримав, оскільки на той час не практикувалося фіксувати гімн у законодавчих актах.

Основними датами юридичної фіксації символів протягом цього періоду є:

— 27 (14 ст. ст.) січня 1918 р. — законодавче затвердження прапорів військового та торговельного флотів УНР;

— 25 (12 ст. ст.) лютого 1918 р. — затвердження закону про герб УНР;

— 22 березня 1918 р. — ухвалення графічних зображень гербів УНР;

— 16 липня 1918 р. — затвердження нового військово-морського прапора Української Держави;

— 13 листопада 1918 р. — затвердження державного герба та прапора ЗУНР.

Хоча національні символи протягом наступних 70 років й не могли нормально функціонувати та розвиватись в умовах польського окупаційного режиму чи радянської тоталітарної системи, однак вони зберегли своє функціональне значення та популярність і відіграли важливу роль у відновленні української державності.

Карпатська Україна

Закарпаття до 1920 р. не було єдиним адміністративно-територіальним утворенням і не мало власного герба та прапора. Коли ж 1919 р. за Сен-Жерменським мирним договором Закарпаття було включене до складу Чехословаччини як окрема складова частина федерації (Підкарпатська Русь), то виникало й питання про земельні символи. Хоча поняття національного прапора на цей час тут уже сформувалося[305]. Варто навести хоча б таке джерело, як Меморандум Першої Руської Народної Ради, яку очолював Августин Волошин. Справа була спровокована тим, що 1934 р. чехословацька влада забороняла використання місцевих прапорів, у відповідь на що Рада заявляла: «Ми, підкарпатські русини, маємо теж свій прапор у синьо-жовтих барвах. Його історія сягає глибоко в минувшину нашого народа, аж на тисячу років назад, до Мархії Рутенорум (Руської Арки Угорського королівства. — Авт.). Як передає традиція, прапора цього уживав також бувший наш князь Лаборець, а потім теж князь Федір Корятович. На основі цих традицій сталися ці барви — барвами Мараморошської жупи, міста Ужгород, Пряшева, греко-католицької мукачівської дієцезії, а по розділенню цієї дієцезії на мукачівську та пряшівську 1815 р. також барвами греко-католицької пряшівської дієцезії. Коли по світовій війні утворилися народні ради русинів — всі ці ради, з огляду на історичні традиції проголосили синьо-жовті барви за барви Підкарпатської Русі й нашого руського (малоруського) народу і то: народна рада в Любовні дня 5.Х.1918, народна рада в Ужгороді 9.Х. 1918, всенародний конгрес русинів у Будапешті дня 10.ХІІ.1918, народна рада в Марм. Сиготі дня 16.ХІІ.1918 та народна рада в Хусті дня 21.1.1919 р. При з’єднанню всіх руських (малоруських) народних рад у Центральну Руську Народну Раду в Ужгороді дня 7.V.1919 р. був синьо-жовтий прапор, яко наш народний і краєвий прапор торжественно