Читати книгу - "Серця трьох"

— А ви заплатите?

— Аякже! Шістсот золотом.

— Ну то послухайте. Вона народилася в Кадіксі, в Іспанії. Вона була чудова служниця і чудова нянька. Одного разу вона найнялася до англійської родини, що подорожувала в її рідному краю. Вона довго служила в тієї родини. Навіть поїхала з нею до Англії. Далі, — ви знаєте, іспанська кров дуже гаряча, — вона образилася на ту родину. А в них була маленька дівчинка. Вона краде дівчинку й тікає до Панами. Ту маленьку дівчинку бере за доньку сеньйор Солано. В нього багато синів і жодної доньки. Отже, з цієї маленької дівчинки він робить собі доньку. Але ця стара жінка не сказала прізвища родини дівчинки. А то дуже заможна родина, в Англії кожне її знає. Її прізвище — Морган. Ви знаєте це прізвище? До Колона приїздять люди з Сан-Антоніо й кажуть, що дочка сеньйора Солано одружується з англійським грінго, Морганом на ймення. І цей грінго Морган — брат сеньйорити Леонсії.

— А-а! — промовив Торес у злісному захопленні.

— Тепер ви заплатите мені шістсот золотом, — сказав І Пин.

— Дурний ти! — відповів Торес і глузливо засміявся. — Мабуть, коли-небудь ти навчишся краще продавати свої секрети. Секрет — це не черевики й не дошки. Секрет, коли його вже розказали, це все одно, що шепіт вітру. Він приходить і зникає, як мара. Хто його бачив? Черевики й дошку можна відібрати назад. Як ти відбереш секрет? Га?

— Ми обоє говоримо про мару, ви і я, — спокійно сказав І Пин. — Мара справді зникає. Я не зраджував вам жодного секрету. Ви бачили сон. Якщо ви переповісте його людям, вони запитають, хто це сказав. Ви пошлетеся на мене. А я скажу: «Ні». І тоді всі казатимуть: «Вам усе це приснилось», — і сміятимуться з вас.

І Пин бачив, що його логічні докази починають впливати на Тореса, і зробив доречну паузу.

— Ми з вами поговорили, — додав він по хвилі, — і наші слова розвіяв вітер. Авжеж, слова мара. Але я, продаючи секрети, продаю не мару. Я продаю черевики. Я продаю дошку. Я продаю докази. На терезах вони багато важитимуть. Якщо їх записати на папері й засвідчити печаткою, то папір можна порвати. Але інші докази не папір, їх можна вкусити й поламати на них зуби. Чутки завжди розпливаються, як ранковий туман. У мене є докази. Ви заплатите мені шістсот доларів золотом, або всі будуть сміятись, що ви слухаєте мару.

— Добре! — погодився переконаний Торес. — Покажи мені ті докази, що їх можна розірвати і вкусити.

— Спершу заплатіть шістсот доларів золотом.

— Я заплачу, як побачу твої докази.

— Ви матимете докази й будете кусати та рвати їх після того, як шістсот доларів будуть у мене в руках. Ви обіцяли заплатити. Але обіцянка — то шепіт, мара. А мені потрібні справжні гроші. Такі, щоб їх теж можна було рвати і спробувати на зуб.

Нарешті Торес здався й заплатив гроші за докази, що цілком задовольнили його, коли він побачив їх. То були давні листи, дитячий медальйон і дитячі іграшки.

Після цього Торес не тільки запевнив І Пина, що задоволений із його доказів, а ще й докинув сто доларів, щоб той виконав як слід його доручення.

На ту пору Френк і Генрі, зодягнені в свіжу білизну, голились безпечними бритвами у ванній кімнаті, що сполучала їхні спальні, і наспівували:

Попліч, спинами до щогли,

Даймо відсіч ворогам!

А Леонсія на своїй чудово вмебльованій половині, за допомогою двох швачок-індіянок, гостинно й великодушно пояснювала Цариці всі тонкощі вбрання цивілізованої жінки, і їй було сумно й весело водночас. Цариця, як справжня жінка, не приховувала щирого захвату від гарних суконь, білизни й прикрас у Леонсіїних шафах. Обом їм було приємно перебирати вбрання, а вправні швачки, зробивши там стібок, а там зайву складку, тим часом підганяли кілька Леонсіїних суконь на худішу й нижчу постать Цариці.

— Ні, корсета вам не треба, — зауважила Леонсія, оглядаючи Царицю. — Такий стрункий стан, як у вас, з жінок має одна на сотню. Я вперше бачу таку довершену фігуру. Ви… — Леонсія замовкла, ніби шукаючи шпильку на столі, а насправді, щоб приховати схвильованість. Опанувавши себе, вона докінчила: — Ви надзвичайно гарна, молода, і Френк може пишатися вами.

У ванній кімнаті Френк, співаючи, вже кінчав голитися, коли почувся стукіт у двері і перервав йому пісню. Він відчинив і побачив Фернандо — одного з братів Солано з телеграмою в руці. Френк узяв телеграму і прочитав:

«Повертайтеся негайно. Потрібні ширші повноваження. Біржа хитається. Наступ на всі ваші акції крім «Темпіко петролеум». Телеграфуйте коли вас чекати. Становище небезпечне. Гадаю витримати якщо приїдете відразу. Негайно телеграфуйте. Беском».

Коли Моргани прийшли до вітальні, Енріко Солано разом із своїми синами відкорковував пляшки з вином.

— Я тільки-но віднайшов свою дочку й знову втрачаю її, — сказав Енріко. — Та це вже не така важка втрата, Генрі. Завтра справимо весілля. Бо ж той паскуда Торес, напевне, плеще по всьому Сан-Антоніо, що вона втікала з вами.

Генрі не встиг ще подякувати, як у кімнату ввійшли Леонсія й Цариця. Енріко підніс чарку і промовив:

— За молоду…

Нічого не зрозумівши, Леонсія й собі взяла на столі чарку й глянула на Царицю.

— Ні-ні, — промовив Генрі, забираючи в неї чарку, щоб передати Цариці.

— Стривайте! — сказав і Енріко. — Я ж бо ще не скінчив. Дозвольте мені виголосити тост. Отже, за молодих!

— Ти завтра підеш з Генрі до шлюбу, — пояснив Леонсії Алесандро.

Хоч яка несподівана й прикра була для дівчини ця новина, вона стрималась і, з удаваною веселістю глянувши Френкові просто в очі, вигукнула:

— Тоді ще один тост! За наречених!

Френкові й так було важко, що він мусить одружуватися з Царицею, а дізнавшись про Леонсіїне весілля, він і геть утратив спокій. І Леонсія зразу помітила, яких йому коштувало зусиль опанувати себе самого. Його муки завдали їй потаємної втіхи, і вона майже зраділа, побачивши, як Френк при першій нагоді вийшов з кімнати.

Френк ще до цієї новини показував телеграму, а тепер, пояснивши, що йдеться про все його майно, сказав, що йому треба зараз же скласти відповідь і попросив Фернандо послати верхівця на урядову радіостанцію в Сан-Антоніо.

Незабаром слідом за Френком вийшла й Леонсія. Вона знайшла його в бібліотеці. Френк сидів коло столу перед чистим аркушем паперу і задумливо дивився на її фотографію, яку взяв з низької книжкової полиці. Цього вже було занадто для Леонсії, вона мимоволі захлипала і