Читати книгу - "Переможців не судять, Олександр Юрійович Есаулов"

— Эй, молодка! Не бойся, мы свои! Ты нам подскажи, телефон тут есть где-нибудь? Нам бы в Тернополь позвонить.

— Я телефон… — розгублено відповіла жінка, — тобто це… Я на пошті працюю, там телефон є…

— А где почта? Может, проводите?

— Я… Я не можу. У мене діти малі, не можу полишити.

— А муж?

— Нема…

— В банде, наверное? — пожартував хтось.

— Чого це у банді? — сердито блимнула очима жінка і гордовито скинула голову, — У Червоній армії він! Ще з літа!

— В армии — это хорошо! Ну, так как нам пройти к почте?

Марія вже трохи заспокоїлася. Раптова поява енкаведистів біля хвіртки дійсно налякала її, і спершу вона розгубилася. Але це була лише хвилина. Хвала Господу, вона наче нічим себе не виказала. Солдати пішли шукати пошту, а Марія мерщій спустилася до схрону.

— Енкаведисти, прямо з лісу… Тут… Питали, де телефон, пішли до пошти.

Усі миттю похапали зброю. В руках Гордія теж опинився «шмайсер», а ще за мить він поклав автомат на ліжко. Ні, тут влаштовувати бій не годилося. Потім почнуться повальні обшуки, і знайдуть шпиталь, а це зовсім не потрібно.

— Тьху ти! — він аж сплюнув спересердя, — не можна тут, а жаль. Скільки їх?

— Та, мабуть, чоловік з десять.

— Хоча б снігу не було! Добре, потерпимо… Це, мабуть, вони по наших слідах припхалися. Добре, що сніг пішов…

***

Пошукова група викликала по телефону машину з Тернополя, а поки розташувалися у приміщенні школи. Тут було тепло. За дві години віддихалися, відігрілися, стали трохи веселішими. Почалися теревені. Усі мріяли, як заживуть, коли скінчиться війна.

— Слышь, Васька, тебе сейчас сколько?

— Двадцать два.

— О! А в двухтысячном году сколько будет? Семьдесят семь? Вполне можешь дожить… А что? Вон, мой дед помер в восемьдесят три, и то потому, что водки перепил… А так бы, может быть, и до сих пор землю топтал! Живучий был! Говорил, вы меня дубиной не добьёте! А вишь, как получилось! От водки сгорел… Представляешь, как мы будем жить в двухтысячном?

— Ну как… Знамо, как! Коммунизм построим! Всего от пуза! А, главное, никто никого убивать не будет! Нет, правда, мужики! Империалистов к тому времени пролетариат везде к ногтю прижмёт! А значит и войны закончатся, а?

— А мне б только до победы дожить! Приеду домой, а там девок незамужних… Табуны! Ах, мать честная!..

— А мне детишек приласкать… Да жену… Клаша у меня такая нежная! Как тростиночка! По жизни не скажешь, что у нее двое детишек, а она, как девочка…

— Эт правильно… Эт верно… Нет ничего лучше, чем запах дома… Как зайду, как понюхаю…

— А в магазинах, без всяких карточек жратвы будет навалом! И кино бесплатно! Даже не верится, честное слово! Дожить бы только!

За розмовою не помітили, як пройшов час. Крізь шибку блимнули фари вантажівки.

— О! Это за нами! Выходи строиться! — скомандував командир.

Вантажівка стояла на майдані. З кузова, з автоматами напоготові, вистрибнуло двоє автоматників, насторожено вглядаючись у нічну пітьму.

— Эй, мы здесь!

Обмінялися паролями і лише потому заспокоїлися. У машині їхали мовчки. Хтось заснув, не відчуваючи, як вона підстрибує на бруківці, хтось просто вже не мав сил на розмови. День видався важким, і ще ніч, майже безсонна… А сили в людині не безкрайні, люди вони і є люди, вони ж не машини…

***

Гордій хропів, наче двигун без глушника. А таки втомився, бігаючи по снігу! Поруч на нарах спали інші вояки загону, теж видаючи рулади, як і належить чоловікам, які втомилися до краю.

— Гордію, треба звідси йти.

— Чого? Це хто тут? Хто тут, питаю?

Нарешті він продер очі та у тьмяному світлі запаленої свічки побачив Марію.

— Чого тобі? Що сталося?

— Треба йти звідси, Гордію… Серце біду чує! Вони прийдуть сюди зранку… Чи пізніше, але обов’язково прийдуть! І перевернуть село догори дригом!

— Сніг іде?

— Ні.

— Погано… І куди йти? У другий схрон, хіба… Там пересидіти?

— А мені з дітьми?

— Питаннячко… На снігу сліди не сховаєш!

— А може, того… їх взагалі не залишати?

— Себто як?

РОЗДІЛ 24

ТЕРНОПІЛЬЩИНА

ЛЮТИЙ 1945 РОКУ

Війна котилася до кінця. У лютому радянські війська провели успішну Будапештську операцію, у результаті якої з війни вийшов останній союзник Гітлера — Угорщина. Радянські війська перетнули кордони Німеччини, все віддаляючись від України. Ще кілька місяців тому німці, собі на користь, ясна річ, допомагали УПА зброєю та амуніцією, так само вони допомагали і Армії Крайовій у надії, що і та, і друга відтягнуть на себе бодай хоч які сили Червоної армії. Але зараз вже було не до того, зараз треба було думати про те, як вибити могутнього ворога зі своєї столиці. А на територіях Західної України продовжувала точитися боротьба. У кривавому вирі перемішалися УПА, НКВС, Армія Крайова, Армія Людова, колишні червоні партизани, просто місцеве населення, якому діставалося від усіх і більше за всіх… Поступово обох історичних супротивників, українців і поляків, роз’єднали, розвівши по різних кутках, наче боксерів на кривавому ринзі.[46] Але як роз’єднати те, що не роз’єднується? НКВС прийшов наводити порядок на землях, які вважав за свої, а УПА навіть і не збиралася відходити зі своїх земель. Куди? Навіщо? Разом з усім населенням? Із земель, де поховані діди та прадіди? Радянська каральна машина була жорстокою, а жорстокість не можна перемогти інакше, ніж іще більшою жорстокістю, але сили були нерівні із самого початку. І все ж таки боротьба не вщухала. Радянська влада принесла багато чого доброго: системи освіти, охорони здоров’я, нові заклади культури та спорту, соціального забезпечення… Але принесла і тюрми, табори, систему донощиків та стукачів… А головне, у краю знов відібрали волю.

***

— И вы вернулись? Неужели не могли дождаться утра? Банда точно в селе, куда им деться? Струсил, сержант?! Ну?!

— Товарищ подполковник, меня за всю войну никто в трусости не обвинял…

— Вот именно, всю войну! А теперь войне-то, считай, конец! Решил лишний раз не рисковать! Что, ошибаюсь? Значит, так. Группе — час на отдых, потом в машину и вперёд с ротой. Дежурный! Вторую роту в ружьё! Обнюхаем каждую хату! Дежурный! Напомни командиру роты взять собаку… Уж очень хорошо прячутся! Все понятно?

— Есть,