Читати книгу - "Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт"

приїздили, проте воліли там не затримуватися через огидний культ Мордіґґіана, незримого пожирача мертвих, що, як вважалося, ділився своєю поживою із закутаними у покрови жерцями. Подейкували, що тіла небіжчиків по кілька днів лежать у темному храмі й не пожираються, допоки не почнуть розкладатися. І люди пошепки оповідали про речі, мерзенніші за некрофагію218, про блюзнірські обряди, що урочисто відправляли у склепах, які кишіли гулями, і про ті невимовні речі, що коїли з мерцями, перш ніж Мордіґґіан заявляв своє на них право. В усіх віддалених землях доля тих, хто помер у Зул-Ба-Сері, була жаскою приказкою та прокльоном. Але для мешканців міста, вихованих у вірі в огидного бога, усе це було лише звичним і очікуваним способом, у який вони позбувалися мерців. Завдяки цьому надзвичайно корисному божеству стали непотрібними гробниці, могили, катакомби, похоронні вогнища та інші подібні прикрості. 

Фаріом із подивом побачив, що мешканці міста зайняті звичайнісінькими буденними клопотами. Повз проходили носильники з тюками усілякого хатнього начиння на плечах. Торговці сиділи навпочіпки коло своїх крамниць. На велелюдних базарах покупці голосно торгувалися з продавцями. У проймах дверей сміялися й теревенили жінки. Лише за їхніми пишними вбраннями червоної, чорної та фіолетової барв і за дивною грубуватою вимовою міг юнак відрізнити місцевий люд Зул-Ба-Сера від таких самих, як він, чужоземців. Морок нічного жахіття, що допіру огортав Фаріома, став помалу розвіюватися, вже не затьмарюючи юнакові враження, і поступово, мірою того, як він простував містом, повсюдні видовища буденного людського життя допомогли трохи угамувати його несамовиту бентегу та розпач. Ніщо не могло розсіяти того жаху, який сповнював юнака від думок про його втрату і про ту мерзенну долю, що загрожує Ілейт. Але зараз, із холодною розсудливістю, народженою у жорстокій скруті, Фаріом почав обмірковувати на перший погляд безнадійну справу порятунку дружини з храму богоподібного гуля. 

Він прибрав спокійного вигляду та стишив гарячкову ходу, вдавши, що лінькувато походжає вулицями, аби ніхто не здогадався про те, які гризоти точили його зсередини. Прикидаючись, ніби зацікавився крамом продавця чоловічого вбрання, він втягнув торговця у розмову про Зул-Ба-Сер і тутешні звичаї та ставив йому такі запитання, які міг би поставити будь-який мандрівник із далеких країв. Торговець виявився охочим до розмови, тож невдовзі Фаріом довідався від нього про розташування храму Мордіґґіана, що стояв у самому серці міста. А ще юнак дізнався, що храм був повсякчас відчинений і що люди могли вільно пересуватися в його околицях. Одначе там не виконували жодних ритуалів поклоніння, за винятком тих потаємних обрядів, які відправлялися жрецтвом. Мало хто наважувавсь увійти до святилища через забобонну віру, немов усяка жива людина, яка вдереться до його мороку, вже незабаром повернеться до нього знову, цього разу — як пожива для бога. 

Складалося враження, що в очах мешканців Зул-Ба-Сера Мордіґґіан був божеством милосердним. Доволі дивним видавалося, що йому не приписували жодних особистісних рис. Він був, так би мовити, безликою силою, подібною до стихій — потугою всепоглинною і очисною, неначе вогонь. Його ієрофанти219 були такі самі таємничі, як і він сам; вони жили у храмі й виходили з нього лише для виконання поховальних обов’язків. Ніхто не знав, яким чином їх набирають, але багато хто вважав, що серед жерців є як чоловіки, так і жінки, що давало їм змогу з покоління в покоління поновлювати свою кількість, не вдаючись до зв’язків із зовнішнім світом. Інші вірили, що ті жерці — взагалі не люди, а якийсь орден попідземних істот, які живуть вічно й харчуються трупами, як і сам бог. З оцієї останньої віри кілька років тому навіть постала єресь, нечисленні прибічники якої дотримуються переконання, що Мордіґґіан — то всього-на-всього вигадка жерців, які єдині є пожирачами мерців. Промовивши це єретичне твердження, торговець одразу поквапився з побожним острахом його засудити. 

Фаріом іще трохи побалакав із крамарем на інші теми, а тоді подався далі містом, намагаючись іти до храму навпростець, наскільки дозволяли заюрмлені вулиці, що перетиналися під гострими кутами. Юнак не мав якогось осмисленого плану, але прагнув як слід розвідати місцевість. У тому, що розповів йому торговець одягом, була одна подробиця, яка вселяла у молодика впевненість, а саме: відкритість святилища та його приступність для усіх, хто наважиться увійти досередини. Одначе, зважаючи на те, як рідко там бували відвідувачі, Фаріомова присутність могла викликати підозри, а він над усе бажав уникнути сторонньої уваги. З другого боку, ніхто, здавалося, ніколи не чув про жодну спробу забрати тіла з храму — такого нахабства жителі Зул-Ба-Сера навіть уявити собі не могли. Сама зухвалість його задуму могла допомогти юнакові уникнути підозр і досягти успіху в порятунку Ілейт. 

Вулиці, якими він зараз простував, почали похило збігати донизу й були вужчими, тьмянішими і звивистішими за будь-які з тих, які він проминав дотепер. На мить юнак був подумав, що заблукав, і вже саме збирався попрохати перехожого спрямувати його на правильний шлях, коли це раптом зі стародавнього провулка просто перед ним вигулькнули четверо жерців Мордіґґіана, які несли чудернацькі, схожі на ноші, погребальні мари зі шкіри та кісток. 

На тих марах лежало тіло дівчини, і на хвилю судомного потрясіння та тривоги, яка залишила по собі нестримний дрож, Фаріом подумав, що тією дівчиною була Ілейт. Поглянувши на дроги знову, він побачив, що помилився. Небіжчиця була вбрана в сукню, хай і просту, проте пошиту з якоїсь рідкісної екзотичної тканини. Обличчя тієї дівчини, хоч і бліде, як у Ілейт, було увінчане короною кучерів, подібних на пелюстки важких чорних маків. Її врода, навіть у смерті тепла й принадна, різнилася від світлої чистоти Ілейт, як тропічні лілеї різняться від нарцисів. 

Ступаючи якомога тихіше й розсудливо тримаючись на певній відстані, Фаріом пішов назирцем за постатями у поховальних одіяннях та їхньою вродливою ношею. Він бачив, як люди зі сповненою святобливого страху запопадливістю покірно розступалися, звільняючи шлях для мар; чув, як зненацька нишкли гучноголосі гендлярі й покупці, коли повз них проходили жерці. Випадково почувши приглушену розмову двох містян, юнак дізнався, що тією мертвою дівчиною була Арктела, донька Квеоса, високого вельможі та магістрата Зул-Ба-Сера. Вона померла дуже швидко й за дуже таємничих обставин, а лікарі так і не дізналися причини її смерті, що анітрохи не спотворила й не згубила дівочої вроди. Дехто був переконаний, що дівчина померла радше від отрути, яку неможливо було виявити, аніж від недуги; а дехто вважав її жертвою згубного чаклунства. 

Жерці прямували далі, а Фаріом продовжував тримати їх у полі зору, наскільки це було можливо у сліпій плутанині вуличок. Шлях ставав дедалі крутішим, але нахил вулиць не давав жодної змоги ясно роздивитися долішні рівні, й здавалося, що довколишні будинки щільніше туляться один до одного, наче намагаються збитися докупи й відсахнутися від краю провалля. Врешті-решт юнак слідом за своїми макабричними провідниками вийшов до чогось на кшталт кругової улоговини в осерді міста, посеред якої бовванів храм Мордіґґіана, самотній та відокремлений від решти середмістя площею, брукованою тьмяним оніксом і жалобними кедрами, зелена глиця яких почорніла, немов огорнута непозбувними тінями гробовища, які заповідали їм у спадок давно мертві епохи. 

Громаддя храму було збудоване