Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 2. Миргород, Микола Васильович Гоголь"

Другого дня Іван Іванович увесь час був як у пропасниці. Все йому привиджувалося, що осоружний сусід підпалить, помщаючись, його дім, коли не вчинить чого гіршого. І через те наказав він Гапці раз у раз оглядати кругом, чи не підкладено де сухої соломи. Нарешті, щоб випередити Івана Никифоровича, він наважився проскочити, мов заєць, наперед, та подати на нього скаргу до миргородського повітового суду. Що то була за скарга, про те можна довідатися з наступної глави.

Глава IV

Про те, що сталося в присутствії Миргородського повітового суду

Чудове місто Миргород! Яких тільки немає в ньому будинків! І під соломою, і під очеретом, і навіть під дерев’яною покрівлею; праворуч вулиця, ліворуч вулиця, скрізь прегарні тини; по них в’ється хміль, на них висять горшки, з-за них соняшник показує свою сонцеподібну голову, червоніє мак, виглядають товсті гарбузи!.. Розкіш! Тини раз у раз бувають прикрашені речами, які надають їм ще більшої мальовничості: чи напнутою плахтою, чи сорочкою, чи шароварами. В Миргороді нема ні злодійства, ні шахрайства, і через те кожен вивішує на тин, що хоче. Як будете ви підходити до майдану, то вже, певне, спинитесь на якийсь час полюбуватися краєвидом: там стоїть калюжа, дивовижна калюжа! єдина, яку тільки удалося вам бачити на віку! Займає вона мало не весь майдан. Прекрасна калюжа! Доми й домочки, що здалеку можуть здатися копицями сіна, обступивши навкруги, дивуються з краси її.

Але я так собі міркую, що немає кращого будинку за повітовий суд. Чи дубовий він, чи березовий, яке мені до того діло; але ж у ньому, шановні панове, восьмеро вікон! восьмеро вікон у ряд просто на майдан і на ту водяну просторінь, що я вже казав вам про неї, та що її городничий зве озером! Один тільки цей дім у всьому місті викрашений під граніт: решта домів у Миргороді просто побілені. Дах на ньому весь дерев’яний, і був би навіть пофарбований червоним, коли б наготовану для того олію канцеляристи, приправивши цибулею, не з’їли, а було те як на гріх саме в піст, і дах залишився непофарбований. На майдан виходить ґанок, де часто бігають кури, бо на ґанку мало не завжди розсипана крупа чи щось їстівне, хоч це, між іншим, робиться не зумисне, а тільки через необачність прохачів. Поділено його на дві половини — в одній присутствіє, в другій арештантська. На тій половині, де присутствіє, дві кімнати, чисті, побілені: одна — передня, для прохачів; у другій стіл, прикрашений чорнильними плямами. На ньому зерцало[146]. Чотири стільці, дубові, з високими спинками; попід стінами скрині, оковані залізом, де зберігалися цілі паки повітової ябеди. На одній скрині стояв тоді наваксований чобіт. Присутствіє почалося ще зранку. Суддя, чоловік досить огрядний, хоч трохи і тонший за Івана Никифоровича, з добродушним обличчям, в заяложеному халаті, з люлькою та чашкою чаю, розмовляв з підсудком[147]. У судді губи містилися під самим носом, і через те ніс його міг нюхати верхню губу, скільки душа забажає. Губа ця служила в нього замість табакерки, бо табака, яку він засилав до носа, майже завжди сіялася на неї. Отож, суддя розмовляв з підсудком. Осторонь боса дівка держала тацю з чашками.

Кінець стола секретар читав вирок у якійсь справі, але таким одноманітним та нудним голосом, що й сам підсудний заснув би, слухаючи. Суддя, напевне, зробив би те раніш за всіх, коли б не почав був на той час цікаву розмову.

— Я зумисне дошукувався, — говорив суддя, попиваючи чай з прохололої вже чашки, — як то воно так робиться, що вони співають гарно. Хороший був у мене дрізд років зо два тому. Та що ж? звівся з доброго дива нанівець. Почав співати бог знає що. Що далі, то гірше та й гірше, почав гаркавити, хрипіти, ну просто хоч викинь! А воно ж бо дурниця та й годі! це, бачте, ось від чого робиться: під шийкою набігає бурульбашка, менша за горошинку. Отую бурульбашку треба тільки проколоти голкою. Мене навчив цього Захар Прохорович, і саме, коли хочете, я вам розкажу, як то воно сталося: приїжджаю я до нього…

— Накажете, Дем’яне Дем’яновичу, читати другу? — перебив його мову секретар, що вже кілька хвилин як скінчив читання.

— А ви вже прочитали? Чи ти ба, як швидко! Я й не почув нічого! Та де ж вона? дайте її сюди, я підпишу. Що там іще у вас?

— Справа козака Бокитька про крадену корову.

— Гаразд, читайте! Еге, ну то приїжджаю я до нього… Я можу навіть сказати вам докладно, чим він пригостив мене. До горілки дали балика, та якого балика! Еге, не нашого балика, що ним, — на цім місці суддя прицмокнув язиком і посміхнувся, а ніс його понюхав незмінну свою табакерку, — що ним пригощає наша бакалійна миргородська крамниця. Оселедця я не їв, бо, як ви самі знаєте, у мене від нього робиться печія під грудьми. Але ікри скуштував; чудесна ікра! знаменита, що там і казати! Потім випив я горілки персикової, настояної на золототисячнику. Була й шафранова; та шафранової, як ви самі знаєте, я не вживаю. Воно, бачите, дуже добре: попереду, як то кажуть, розпалити апетит, а тоді вже й завершити… А! слихом слихати, видом видати… — скрикнув раптом суддя, побачивши на порозі Івана Івановича.

— Боже поможи! здоровенькі були! — промовив Іван Іванович, уклонившися на всі боки з властивим йому одному приємним виразом. Боже мій, як він умів усіх зачарувати своїм поводженням! Такої делікатності я ніде не бачив. Він і сам знав дуже добре собі ціну, і через те приймав від усіх пошану, як належне. Суддя сам подав стілець Іванові Івановичу, ніс його потяг з верхньої губи всю табаку, що завжди було в нього знаком великої втіхи.